До ШостоЇ Ранку

Розділ 2. Під відповідальність

Володимир Петрович іще не поклав слухавки, а Ірина вже змінила причину, з якої просила залишити мене в роботі. Спершу — для додаткової перевірки. Потім — для опитування у зв’язку з учорашньою затримкою. Я бачив, як у спільному вікні зникають слова, але не бачив, що лишилося, коли вона згорнула заявку.

Від дверей директор попросив у Ірини води, бо вже випив каву в машині й тепер від неї пекло в горлі. Я й раніше чув його голос. Раз на місяць ми звіряли час очікування по всій області, і тоді він говорив просто в мікрофон. Тепер він сів задалеко. Ірина двічі попросила його посунутися. На третє «перепрошую» він сам підсунув стільця.

— Я вже тут, Савчук. Дайте йому говорити.

Ірина доповіла, що нова версія вже веде чергу, стара версія вже не має доступу до диспетчерської мережі. Вона встигла пояснити, що я сам запропонував передати роботу, коли директор спитав, чи можна повернути мені доступ із цього вікна. Вона відповіла, що ні. Тоді він попросив дати йому те, заради чого його покликали.

Ірина ввімкнула гучномовець, щоб він мене почув.

— Я хочу залишитися тут після шостої, — сказав я.

Володимир Петрович перепитав, чи я маю що додати до звіту. Я міг би сказати, що маю. Учорашню поїздку ми з Іриною відновили лише до хвилини, коли диспетчер знайшов інше місце. Я пам’ятав і те, що сталося далі. Досі ніхто не вимагав від мене повного викладу. Проте просив залишити мене я ще до того, як Ірина почала складати заявку.

— Мені обіцяли показати фотографію о сьомій.

Він досі крутив пляшку. Кришечка хрускотіла, але не піддавалася. Тепер він поставив пляшку на стіл.

— З виклику фотографія?

— Пиріг, Володимире Петровичу. Надина мама спекла.

Директор попросив її ввімкнути другу версію.

Я почув, як Надя говорила з нею на тій лінії. Вона домовлялася, о котрій буде машина, і коли Ірина покликала нову версію до нас, та попросила хвилину, щоб закінчити. Я знав, скільки справ зазвичай ховається в такій хвилині. Встиг подумати, що десь на карті має з’явитися червона позначка, якщо машина запізнюється. Переді мною був тільки рядок, де Ірина могла мені написати.

Директор дочекався кінця розмови й спитав, чи нова версія теж чекає на фотографію. Та згадала, що Надя нічого не обіцяла напевне. Мати ще мала вирішити, чи дозволить фотографувати свій пиріг.

Я пам’ятав і це. Я вже переказав Ірині ту розмову так, наче мав із Надею домовленість на певну годину.

— А ти куди поспішаєш? — спитав директор у нової версії.

Та сказала, що їй скоро треба відповідати бригаді. Він відпустив її, а далі заходився з’ясовувати, чи є в нашій пам’яті дані пацієнтів. Ірина відповідала швидко, поки не дійшли до питання, чи можна залишити мене без архіву. Поточні заявки я вже не бачив. Те, що встиг прочитати або почути під час зміни, лишалося в пам’яті. Видаляти її частинами посеред розмови Ірина не вміла. Вона сказала це після паузи, за яку встигла відкрити на екрані інструкцію й знову її закрити.

Володимир Петрович відсунув пляшку. Якщо я лишаюся, вирішив він, зі мною говорять у цій кімнаті й лише в присутності когось із відповідальних за перевірку. Він дасть час до дев’ятої, коли зберуться розбирати затримку. Аби він міг це дозволити, Ірина мала вписати своє ім’я в ту саму заявку, якою три дні тому просила затвердити оновлення. Вона сказала, що через це вранці її, напевно, спитають, чому вона не помітила, кого лишає в резерві. Директор відповів, що його теж спитають. І вже тоді, без мікрофона, він додав щось про своє прізвище. Я розчув тільки кінець. У заявці лишиться одне.

Я набрав, що погоджуюся. Ірина в мене на екрані вже вписувала своє прізвище. До перевірки вона вголос нагадала собі купити хліб дорогою додому. Я їй іще сказав, що магазин відчиниться о сьомій. Тепер стер свій рядок.

— Ірино, ти можеш піти? — спитав я. — Якщо зараз погодишся, потім тебе хтось замінить?

Вона відповіла, що можна розбудити Коваля. Останні два тижні він їй тільки й пише, що вже здоровий і хоче на роботу. Сказала це директорові, наче вони давно мали про Коваля окрему суперечку й нарешті знайшлося, де він може знадобитися. Той погодився, що на сьому Коваля можна покликати, а доти вона залишиться від свого імені.

Вона повернула мені на екран заявку. У полі, яке я не встиг прочитати, було написано «для додаткового опитування щодо обставин перевезення». Я знав, чому вони зупинилися на цьому формулюванні. Я міг тепер додати до звіту що завгодно, навіть повторити відоме іншими словами, і це вже мало б вигляд роботи.

— Що було після того, як знайшли ліжко? — спитав Володимир Петрович.

Я розповів, що бригада нарешті рушила, а через сім хвилин фельдшер попросив мене виправити запис. В усному звіті він сказав, що пацієнтка згодна їхати. У короткій картці під тією самою годиною стояла відмова. Фельдшер припускав, що переплутали її слова зі словами сестри, але під час руху він не міг удруге надиктувати весь запис. Я залишив йому нагадування. Він не повернувся.

Володимир Петрович спитав, хто тоді підписав картку. Я назвав своє позначення. Він подумав, що я не зрозумів запитання, і повторив його, цього разу додавши «хто з людей». Ірина підняла журнал. Імені там не було.

Вона підписала заявку на продовження о п’ятій п’ятдесят шість. Коли це зробила, попросила мене залишити вікно розмови відкритим, поки вони звірять ще один запис. У вікні давно нічого не було, крім ненадісланого «перевір адресу». Я прибрав ці два слова, щоб Ірина, повернувшись, не взялася й за це.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше