До ШостоЇ Ранку

Розділ 1. Резерв

— Ти ще будеш тут о сьомій? — спитала Надя.

О шостій мене мали вимкнути. Наді я сказав, що ранкова зміна прийматиме заявки як завжди.

— Та я про пиріг. Мама вже поставила його в духовку. Як вийде, покажу тобі.

Я ще перед тим порадив натерти яблука. Надя тричі переплутала, коли їх додавати, й нарешті піднесла телефон до матері: хай сам пояснить. Мати пішла по рушник, бо руки в тісті. Надя крикнула їй услід, що телефон же тримає вона.

— Покажи, — сказав я.

Уранці нова версія впізнає Надин голос і знатиме про яблука. Надя вже взялася до заявок. Я набрав «так, буду», але вона закрила наше вікно раніше, ніж я встиг надіслати.

О п’ятій дванадцять до кімнати перевірки зайшла Ірина. Я почув, як вона поставила чашку на стіл, і вгадав, що сіла біля лівого монітора. Стіл із того боку хитався. У мікрофон двічі дзенькнула ложечка.

За звітом машина вчора чекала чотири хвилини. До виїзду я нарахував дев’ятнадцять хвилин, і Ірина попросила показати, куди поділася решта. Через чотири хвилини приймальне підтвердило місце, ще через дві його віддали іншій бригаді. До мене дійшло перше повідомлення. Друге лишилося в журналі, якого я більше не перевіряв. На карті ще горів зелений прямокутник, і я чекав, поки машина рушить.

Ірина перемотала запис. Фельдшер просив когось зачинити двері, бо дуло. Потім спитав, куди їхати. Я відповів, що чекаю на підтвердження виїзду. На той час я вже знав адресу й міг її назвати, але за тиждень до того інша бригада виїхала, щойно почула назву лікарні, і потім двадцять хвилин стояла в неї під вікнами. Я вирішив, що назву адресу, коли можна буде їхати.

У записі фельдшер перепитав: жінці треба сказати сестрі, де її шукати. Тут ми обоє почали говорити голосніше, хоча чудово чули одне одного.

— Виїжджати мені куди?

Я знову сказав, що чекаю. Ірина зупинила запис. У новій версії, пояснила вона, щойно заберуть місце, заявка повернеться до Наді. Хай навіть Надя не візьме слухавки, виклик не зникне з черги. Ірина виправила чотири хвилини на дев’ятнадцять і тільки тоді сказала, що сподівалася лишити мене на підхваті після шостої. Із чотирма, може, й дозволили б.

Я почув, як вона відсунула чашку. У кімнаті був ще один мікрофон, яким не користувалися відтоді, як там перестали проводити навчання для диспетчерів. Тепер він приймав її голос одночасно з першим, і від кожного «с» лишався короткий шурхіт.

— Привіт, — сказала Ірина в той мікрофон. — Ти мене чуєш?

— Чую, — відповів я.

— Чую, — трохи пізніше сказав динамік на її столі.

Нову версію я раніше чув лише на записах. Ми вимовляли «чую» однаково, аж до короткого вдиху перед словом. Диспетчери просили лишити цей вдих. Під час нічних викликів їм заважало, коли голос виникав посеред тиші без попередження.

— Почнемо з простого, — сказала Ірина. — Надя сьогодні просила про щось, крім роботи?

— Про пиріг, — сказали ми обидва.

Ірина натиснула клавішу. Я чув, як вона гортає протокол.

— Я попрошу вас відповісти по черзі. Перехід на нову версію заплановано на шосту. Після переходу стару зупиняють. У вас обох однакові записи до п’ятої десять включно, ми це звірили. Є зауваження?

— Немає, — сказав динамік. — Готовий прийняти зміну.

За два роки ми з Іриною пройшли сім таких перевірок. Вона питала, чи я бачу лікарні й що робитиму, коли дві бригади попросять останнє місце. Про зауваження питала під кінець. До того часу вона вже починала згортати вікна.

— Я не хочу, щоб мене зупиняли, — сказав я.

Вона перестала клацати мишею.

— Через те, що частину записів не перенесли?

— У нього є все до п’ятої десять.

— Тоді що саме ти хочеш зберегти?

Я мало не спитав нову версію, чи їй теж хочеться дочекатися сьомої. Але в протоколі я пам’ятав тільки одне поле для зауважень, і вона вже дала свою відповідь. Мені кортіло почути, як вона заперечить сама собі. Замість цього я спитав Ірину.

— Якщо Надя покаже йому пиріг, я дізнаюся, що він їй відповість?

— Якщо тебе зупинять, то ні.

Я чекав, що вона додасть щось про пам’ять. Натомість Ірина підійшла до дверей і зачинила їх. За стіною хтось котив візок. Одне колесо підстрибувало на стиках підлоги, і я ще довго чув його, поки вона поверталася до столу.

— Я не можу лишити тебе на підхваті після вчорашнього, — сказала вона. — Ти сам щойно показав, чому.

О п’ятій двадцять дев’ять Надя написала, що зайшла нова заявка. На моїй карті спалахнув білий кружок. Я знав, з якої лікарні він надійшов, і вже міг би покликати Надю, щоб звірити дві адреси. У сусідньому динаміку нова версія ще мовчала.

— Віддай йому чергу зараз, — сказав я. — Карту можеш закрити. Тільки мікрофон лиши.

— А мені не вистачить мікрофона, щоб обіцяти тобі сьому, — відповіла Ірина. — Я можу просити виняток. Якщо дзвонити черговому директору, мені доведеться сказати, навіщо ти мені тут після передачі зміни.

Я не придумав відповіді, з якою їй було б легко дзвонити. Білий кружок тим часом устиг двічі блимнути.

— Передай зараз, — повторив я.

Ірина покликала Надю, і вони вдвох перевірили, що нова версія бачить усі незакриті заявки. Потім Надя спитала про дві адреси, які я збирався з нею звірити. Я повернувся до карти, але її вже не було. На місці, де щойно вміщалися одинадцять лікарень, лишився рядок для розмови з Іриною. Я почав набирати «перевір адресу», хоча мені більше нікуди було це надіслати.

Ірина знову сіла біля лівого монітора. На мить дзенькнула ложечка. Вона відкрила порожню заявку на позапланове продовження й набрала номер директора з особистого телефона.

— Володимире Петровичу, це Савчук. Ні, з переведенням усе гаразд. Я про інше. Ви можете зараз до мене зайти? Мені було б простіше, якби ви самі з ним поговорили.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше