12.1

— Цього нам вистачить на деякий час, — проказала Лада, глянувши на запас їжі.

Будинок, що вони винайняли в одній із частин Субури, небагатий. Від Квінтової розкоші не лишилося і сліду. Лада всі прикраси продала. Залишила лиш спогади, хоча й їх намагалася позбутися. Свіжа рана на серці ще давала про себе знати. Філон сидів на лаві, замучений й засмучений.

«Зате мене не виженуть і не позбудуться, бо треба взяти в дружини якусь там патриціанку, бо політика», — подумала вона, розкладаючи все по полицях.

Помешкання було скромним. У ремісничому кварталі з галасливими вулицями, повними диму, людей… З простим фасадом і дешевими меблями. Так, вона могла обрати і кращий варіант, але хтозна, скільки їй часу знадобиться, щоб стати на ноги? Лада не розраховувала на когось. Тепер лише на себе.

— Піду завтра пошукаю роботу, може, пощастить, — Філон прожував шматок хліба й запив його водою.

— Навіть не смій з дому виходити без потреби, — пробубніла Лада й глянула на нього з докором, — ще викрадуть тебе, а мені потім по місту бігай й доводь, що ти мій раб, — пробуркотіла вона й зітхнула. — І взагалі, їж нормально, ще не вистачало тебе від виснаження відкачувати. На кілька тижнів у нас все є.

Лада взяла сумку й пішла до своєї кімнати, зупинилася перед дверима.

— Мене два-три дні не чіпай. Дім на тобі, а решту я вже вирішу, коли прийду до тями.

Вона не чекала відповіді Філона, швидко зникнувши всередині спальні. Сіла на край ліжка, де неподалік на тумбочці тремтіла олійна лампа. Декілька митей посиділа у тиші, вивчаючи лінії мітки Юнони. А потім Лада гірко заридала.

***

Сервій Валерій Аквіла прийшов до будинку свого легата у його dies natalis. Скрізь лилися ріки вина, на адресу господаря постійно промовлялися найкращі побажання, слуги снували між ближнім колом патриціїв, намагаючись вгодити кожному. Жертву покровителям дому і роду вже принесли: неподалік стояв вівтар, а на Квінтові не було лиця.

Він стояв блідим, як мармурова колона, і все пропускав крізь вуха слова. Іноді кивав, видавлюючи з себе напівусмішку. На нього важко глянути: хіба воїн звитяжний може дозволити собі подібне?

Як там не було, консул причину нездужання Доміція знав. Саме тому відвів його до кабінету, сів у крісло господаря. Коли Сервій розклав на столі золоті прикраси, іменинник ожив.

— Це ж… Вони належать їй.

Квінт взяв до рук браслет й вгледівся у нього, наче бачив перед собою найкращу коштовність світу. Галас свята доносився з-за дверей. Десь заграла арфа.

— Їх викупили мої люди у ювеліра, — спокійно проказав Аквіла й відкинувся на спинку крісла. — Вважай то моїм другим подарунком.

— Де? — Квінт аж ледь не підскочив.

Якби не статус Сервія, то його б вже взяли за барки і довго-довго випитували. Він знав свого легата і не ворухнувся, коли той ледь не забігав по кімнаті, мов змією вжалений. Саме тому консул мовчав.

— Я знайду її і поверну, — вимовляв Квінт, — скажу, що ніякого шлюбу з іншою не буде, і...

— І що? — врешті втрутився Валерій. — Зруйнуєш всі наші плани заради жінки, яку не зміг втримати поруч із собою?

Доміцій зупинився посеред кабінету і ще раз глянув на прикраси.

— Відкладай скільки хочеш перемовини про шлюб з домом Еміліїв, але ти від нього не втечеш, — Сервій піднявся з крісла. — Щодо лікарки, то мої люди її шукають. Недобре пропадати в Римі такій корисній людині. Лавка ювеліра знаходиться неподалік  від Авентину. Думаю, ти її легко віднайдеш.

Сервій кивнув й вийшов до коридору, прямуючи в атрій. Консул міркував про те, що його люди вже другий день спостерігають за її будинком. І казати Квінту про це він не збирався. Все ж консулу цікаво дивитися, як все навколо горить, а люди метушаться, і що робитиме Лада без їхньої підтримки з Квінтом. Чи виживе у суворому місті? І як далеко зайде сама.