Глава 11

Рим почався задовго до міських кварталів. Дорога дедалі густіше обростала садибами, виноградниками, городами й невеликими святилищами. Поміж полів тягнулися кам’яні огорожі, за ними темніли кипариси, подекуди біліли дахи заміських вілл. Чим ближче до столиці, тим щільнішим ставав рух: вози з зерном і вином, вершники, селяни з кошиками, раби з тюками на плечах, торговці, що поспішали до міста ще до спеки.

Їй довелося шикнути на Марка — дуже вже юнак радів. Лада все дивилася по сторонах, вивчала околиці. Вони здавалися водночас такими чужими і дивно рідними… Лиш зустрівшись поглядом з Квінтом, вона зрозуміла, звідки в неї взялося те відчуття дому. Легат залізав у серце та свідомість, даруючи свій дім, своє життя. Приймав її там з розпростертими руками.

Згодом обабіч дороги почали траплятися гробниці. Спершу поодинокі, далі вони стояли вже цілими рядами, великі й малі, прості кам’яні плити поруч із оздобленими родинними усипальницями. Над горизонтом висів сіруватий серпанок. Не туман, а дим тисяч вогнищ, пил із доріг і міська курява. Крізь нього то зникали, то знову проступали храми на пагорбах, черепичні дахи й кам’яні споруди. Місто ще не відкривалося повністю, але вже відчувалося всюди: у шумі коліс, у запаху диму, у нескінченному потоці людей.

— Так це твій дім? — спитала Лада, вказавши на місто. — Наче гарний здалеку…

Син консула хмикнув. Нахилився у повозці, вглядаючись у далечінь.

— Так. Хіба твій не схожий?

Лада підтиснула губи й опустила погляд на свої руки. Мітка Юнони на мить заблистіла іскоркою магії, настільки швидко, що їй то все здалося міражем.

— Я не знаю, Марку, якби ж я пам’ятала…

Вже на підході до величного міста воїни зупинилися. Роздався гвалт тисяч глоток. Центуріони командували колонами, що поверталися назад. Сервій з Квінтом продовжили рух з невеличким загоном охоронців.

Що ж, Рим…

Він зустрів її старим каменем, потертим часом і тисячами рук, широким проїздом і натовпом, який ніби затягував всередину. Неподалік воріт вони зупинилися. Філон з Квінтовим рабом підійшли до повозки і допомогли лікарці зійти на землю. Люди консула і легата розділялися, самі ж чоловіки про щось домовлялися, потім попрощалися.

Її пересадили у критий паланкін. Вони рушили вузькими вулицями. Філон — поруч. Квінт Доміцій — на чолі їхньої колони. Натовп, одягнений у тоги чи дорогі плащі, розступався. Раби-супровідники викриками розганяли людей, а гурти клієнтів за спинами патронів уважно вдивлялися в легата.

«Ох, і нелегко буде тут, — міркувала вона, час від часу відхиляючи завісу, — чомусь, думаю, дехто не радий поверненню мого легата і консула Аквіли».

Вона бачила перекошені від заздрості обличчя, дехто вглядувався в постать Доміція Севера з цікавістю. Були і ті, хто кидали йому квіти під ноги. Якихось галасливих дівок лікарка ледь подумки не задушила і не написала детальну лекцію для Марка чи Філона: «Як ампутувати руку і зробити так, щоб пацієнт вижив, але довго страждав». Син Сервія просив її ділитися знаннями, посилаючись на те, що в майбутньому все може знадобитися.

Густе повітря пахло оливковою олією, вином, храмовими пахощами. Каналізаційний сморід проривався навіть у багаті квартали крізь нерівні вулиці, що круто йшли вгору, а потім пірнали вниз. Шум торгових лавок лишився нижче й перетворився на рівний далекий гул. Тепер лікарка спостерігала високі стіни будинків зі світлого каменю з важкими дерев’яними дверима. Подекуди з муру виднілися верхівки лаврів, мирту і кипарису.

Дихати тут вже легше. Вони зупинилися напроти одного з таких входів. Квінт спішився. Раби заметушилися, і врешті завіса розступилася: легат протягнув їй руку.

Серце Лади закалатало.

— Ласкаво прошу тебе до мого дому, — тихо проказав він, легко обійнявши її за талію. — Надіюся, він стане і твоїм.

Не було тут пишного портика, статуй перед дверима і показного багатства. Вузький прохід відсік останні звуки вулиці, зустрів прохолодою.

Вона завмерла поруч з чоловіком. Легат вивчав її реакцію, міцніше стискав долоню на талії. Лада й так відчувала його гордість і щастя.

Сонячне світло падало крізь квадратний отвір у даху атрію прямісінько на воду у неглибокому кам’яному басейні. Стіни розписані охристими і червоними відтінками, біля них — погруддя незнайомих Ладі чоловіків і жінок. Далі ж відкривалися проходи до внутрішніх кімнат.

Квінт торкнувся губами її скроні. Задоволений, наче після їхньої першої близькості, він згріб дівчину в обійми.

— Ти не уявляєш, як довго я уявляв собі цю мить, — прошепотів на вухо. — Не знаєш, як і хвилювався, що не домовлюся зі Сервієм за тебе.

Лада насупилася й тільки захотіла спитати, як він продовжив:

— Ти ж його лікуєш і за всією логікою повинна піти з ним. Але він настільки задоволений кампанією і нами, що не став навіть перечити, як зазвичай.

Їй захотілося ту мить закарбувати назавжди у пам’яті. Сльози виступили на очах, й Лада обійняла легата міцніше, притиснувши його до себе. Не хотілося його відпускати. Раби навіть стали совгатися тихіше.

То був дім. Його дім, в який він ввів її як свою кохану. Лада не пам’ятала, чи хтось робив подібне для неї.