10.1

Лада все боролася з думкою, що їй варто подякувати отруйнику з одного з її старих життів. Аконіт вона нині впізнала, і то врятувало їй життя. Отрута залишила по собі слабкість, оніміння язика. Говорила вона напрочуд нерозбірливо і тихо, що Квінту доводилося нахилятися до неї, щоб хоч розібрати щось. І вона ненавиділа бути слабкою, залежати від чиєїсь волі настільки сильно. Ця ніч і наступний день видалися муками: Філон розривався, стривожений й замучений, бігав то до господарки, то до приготування бульйонів і ліків, а Квінт… На легата без тривоги не глянеш. Дужий чоловік перетворився на чудовисько, що ледь стримував Сервій.

«Поспіх тільки нашкодить», — казав консул, хоч, напевно, й сам хотів знайти змовників.

Всім очевидно, кому призначалася отрута. Лада тут же жертва обставин. При думці, що «водичку» міг випити і Квінт, її серце стискалося від жаху. Аквіла навіть вже не відганяв Доміція від лікарки, просто змирився з тим, що легат біля неї сидить сторожевим псом чи дрімає, коли видається вільний час.

Під ранок знайшли вбитого слугу, і то ще більше напустило туману в табірні інтриги. Лада чула перешіптування чоловіків крізь напівсон, чула, як її мітка нестерпно про себе дає знати… Той час — пекло.

Найбільше добивали спогади. Так… Наче Тінь провела над її головою своєю проклятою рукою, і деякі картинки минулого відкрилися: дівчина бачила себе у незнайомому світі, а ще ясне чоловіче лице, усміхнене. Настільки красиве і добре, що не помітиш, як негідник за спиною ховає отруту. Він може і її любив, якось по-своєму, тією хворою любов’ю, де ревнуєш до кожного, хто з’являється в просторі коханої жінки. Може, й тому і випробував її життя на міцність. Його останні слова відгукувалися у пам’яті болем.

«Ангели від аконіту не помирають».

Все змінилося, коли до неї донеслися звуки боротьби з двору. То був вечір, і Лада ледь насилу звелася на ноги.

— Доміна, не треба, — стревожився Філон, але вона все ж використала його для рівноваги, спершись на плече.

Її легат вже чкурнув з намету з мечем наголо. Привідкривши полог, вона примружилася.

На Сервія напали. Двоє воїнів відтісняли охоронців. Один римлянин вже лежав ледь живим, обагряючи землю кров’ю. Раби його відтягнули і вмить понесли до лазарету, пригинаючись. Військовий люд оживав: від солдатських наметів вже бігли ветерани, залунала буцина. Світ провалився у хаос. Лада похитнулася й ледь втрималася за Філона, який щось пробормотів.

Метал ударив об метал так різко, що лікарка здригнулася. Сервій відступив на крок, пропускаючи чуже лезо повз плече, й одразу відповів ударом. Нападник ухилився й рвонув у бік й зачепив охоронця. Другий же кинувся на консула, вклавши всю вагу в удар, і якби не Квінт, Сервій не залишився б неушкодженим.

Доміцій вдарив у спину, вганяючи короткий кинджал у плоть, що зірвав з пояса. Аквіла відійшов до намету: його прикривав центуріон.

— Цього беріть живим, — скомандував легат. — Він мені дещо розповість.

Від навіженості Квінта вона здригнулася. Повітря пахло металом і потом. Ладу замутило. Останнє, що вона бачила, перед тим, як її відволік раб, те, як воїни повалили нападника на землю.

«І на що вони надіялися, нападаючи на консула у воєнному таборі? Хіба що на раптовість…»

***

У Лади вже голова тріщала від пісень і викриків римських воїнів. Єдине, що її тішило: вона на повозці разом з Марком, на чолі колони. Десь неподалік Сервій з Квінтом і їй не доводиться дихати пилом, що здіймався від тисяч ніг і кінських копит.

Колона розтягнулася дорогою на милі. Над нею стояла курява, крізь яку спалахувало сонце на шоломах і наконечниках списів. Пісня народжувалася десь позаду, котилася вперед, підхоплена сотнями глоток, і врешті наздоганяла навіть повозку Лади. 

«Servius hostes vicit, nos ad vinum ducit!»* — співали вояки.

За декілька днів подорожі чого вона тільки не чула: і сороміцькі пісні, і якісь зовсім непристойні вигуки про консула, від яких у неї волосся на маківці ставало дибки. Вона вже могла ходити, й слабкість поступово покидала тіло. На стоянках Квінт весь час тримався поруч, вони навіть спали разом, притуляючись одне до одного, щоб зігрітися.

Все наче ставало на свої місця, але їй спокою не давав той напад. Крізь сон Лада чула, як Квінт з Сервієм розмовляли про результати допиту, про дивну монету з римським карбуванням і про те, що то хтось із сенату.

Вона не стала питати у чоловіків, чи Гай Флавій під підозрою. Не стала і заганяти в голову думку про можливу зраду консула, лиш перечитала його подарований сувій і вирішила: поки його не повертатиме і не спішитиме.

Марк заметушився на повозці, навіть проігнорував суворий погляд Лади, що досі боялася за життя юнака. Рана його добре загоювалася.

— Ми в околицях Риму, — проказав він радісно, — ми приїхали додому!

Вона ж задумалася, бо невідомо, куди доля закине цього разу. Все настільки складно, що лікарка б поїздила ще з тиждень під ті солдатські пісні.

----

*Сервій ворогів здолав, тепер нас до вина веде