Глава 10

Лада тримала у руках золоту прикрасу і дивилась, як легіони рушають з місця. Вона знала, що десь там попереду їх ведуть Квінт з Сервієм, й намагалася розгледіти у червоному божевіллі ту фігуру, що так зводила її з розуму. В таборі зненацька стало неприродно тихо, хоч для охорони і оборони про всяк випадок залишилися воїни. Кожен, певно, застиг у очікуванні, адже бою не уникнути.

Лада розвернулася й попрямувала до лави, потім — вгледілася на браслет, який подарував легат на прощання.

— Готуйся до важких днів, — зітхнула до Філона, — буде багато поранених, нерозумно залишатися осторонь.

Раб підтиснув губи, але змовчав. Луцій просто поклав руку на ефес меча й глянув на колону пилу, яку залишили по собі тисячі воїнів.

Марк мовчав і не ліз з запитаннями. Ладі та вся атмосфера здалися хижими: відчувала людський підступ. З тривожними думками вона провела пів дня, аж поки до лікарських наметів не прибули перші ноші. Тоді лікарка потонула у криках болю, жалю, запаху трав, ледь чи не запуталася у тканинах. Іноді їй ставало дурно від запаху крові, іноді вона ловила себе на думці: всі стали рівними. Авл працював неподалік і вже ніяк не виганяв її, ніхто не супився на її методи. Лада помітила чудодійний вплив, адже до неї навіть дослухалися.

У такому режимі вона провела добу. Філон допомагав; Квінтовий раб опікувався Марком й бігав за дрібними дорученнями. Полегшення прийшло зі світанком, коли до табору ввірвався загін вершників зі звісткою перемоги.

Лада і раділа, і в ту ж мить не забувала про головне: чи вцілів її легат? Чи потрібно їй перш за все бігти до консула, якщо він поранений?

***

Лада прокинулася від нестерпного печіння мітки. Збагнула, що нині у своєму куточку в наметі Сервія Аквіли, біля неї — Квінт. Замучений легат провалився в сон, одразу, як вона його перев’язала. Поволік її за собою. Й здавалось би: все би добре, але консул… Він стояв зовсім неподалік й дивився на них з Квінтом з неприхованим подивом. Вона прочистила горло й обережно підвелася. Нестерпно хотілося пити.

— З вами все добре? — промовила тихо й вказала на пов’язки Валерія.

Налила собі води. Сервій відмер.

— Ах, ти про поранення, там подряпини, нема за що хвилюватися, — чоловік зиркнув на легата, що спав на вузькій лежанці лікарки.

Вона й сама дивувалася, як вони помістилися.

«Певно, то все сила кохання, — подумала, беручи глиняну чашу до рук, а потім вже помітила невдоволення консула. — І не подобається, і дорікнути немає чим, бо той навіжений поперся в бій в перших рядах…»

Ладу ще досі нудило від думки, що її Доміцій міг не повернутися. Й хоч вона виказала вже своє невдоволення за його геройство, але… Але чи дослухається він до неї наступного разу.

Відпила води й насторожилася. Сервій глянув на неї й насупився.

— Щось не так?

Лікарка відчула, як у роті запекло, а потім за мить оніміла губа. Серце закалатало в грудях. Сплюнула воду на підлогу, викинула чашу.

— Не торкайтеся тієї амфори, там… Там аконіт, — прохрипіла.

Вмить стало важко дихати. Туман в голові розійшовся. У ті хвилини Лада з жахом збагнула: їй то смак знайомий, аж до смерті. Мітка Юнони пекла вогнем, аж зуби зводило.

«У минулому житті мене вже ним отруїли, — сльози виступили на очах. — Отруїв він. Той, кому довіряла, й той, хто мав стати моїм чоловіком».

Квінт зірвався з лежанки, вмить підбіг.

— Ладо, що з тобою? Ладо!

— Варта! — командував Сервій. — Рабів затримати, всіх допитати, вхід до мого шатра перекрити!

— Моя Ладо, що вони зробили з тобою? Як мені допомогти?

В якусь мить їй здалося, що Квінт кинеться на Аквілу, тому вона вхопила його за лікоть.

— Накажи принести мені чистої води, — прошепотіла, зазираючи йому в очі.

— Той, хто це зробив… Я його знайду! — Квінт кинувся до виходу. — Ох, цей хробак дорого заплатить!