Розділ 61.

Минуло ще два дні.

Софія вже перестала рахувати години.

Життя звузилося до лікарняного коридору, коротких розмов із лікарями та кількох хвилин біля Андрія, коли вона могла просто сидіти поруч і тримати його за руку.

Того ранку вона саме вийшла з палати, коли побачила знайому постать біля ліфта.

Максим.

Він стояв із дорожньою сумкою в руці й розмовляв телефоном.

Софія одразу його впізнала.

Вона бачила його не раз.

Вони познайомилися ще раніше, а кілька місяців тому вона навіть була на його дні народження разом з Андрієм.

Тоді Максим жартував, що Андрій уперше за довгий час прийшов на його свято не сам.

Тепер від тієї легкої атмосфери не залишилося нічого.

Максим закінчив розмову й підняв очі.

Їхні погляди зустрілися.

— Софіє...

Вона підійшла ближче.

— Ти вже приїхав.

Максим кивнув.

— Щойно.

Він поставив сумку на підлогу й кілька секунд просто дивився на неї.

— Як він?

Софія ледь помітно похитала головою.

— Без змін.

Максим опустив очі.

— Я весь час думав, що приїду — і все якось владнається.

— Я теж.

Вони обоє замовкли.

Максим важко видихнув.

— Я мав бути тут.

— Ти був у відрядженні. Ти не міг знати.

— Я знаю.

Він потер долонею обличчя.

— Просто важко усвідомити, що я дізнався про це за сотні кілометрів звідси.

Софія кивнула.

— Андрій часто про тебе згадував.

Максим ледь усміхнувся.

— Сподіваюся, нічого зайвого.

— Не переживай. Переважно скаржився, що ти вічно сперечаєшся з ним щодо роботи.

— Ага. Значить, усе як завжди.

На мить між ними з'явилася та сама легка усмішка, яка колись була на дні народження Максима.

Але вона швидко зникла.

Максим подивився на двері палати.

— Я можу його побачити?

— Звичайно.

Він зайшов до палати сам.

Софія залишилася чекати в коридорі.

За кілька хвилин Максим вийшов.

Його обличчя було зовсім іншим.

— Він завжди ненавидів, коли хтось ліз у його роботу, — тихо сказав Максим.

Софія усміхнулася крізь сльози.

— Це правда.

— Тому я вже все вирішив.

Вона подивилася на нього.

— Що саме?

— Роботу забираю на себе.

— Максим...

— Софіє, у нього зараз кілька об'єктів. Замовники, документи, підрядники, люди. Якщо цього не контролювати, усе почне сипатися.

— Але ти щойно повернувся з відрядження.

— І?

— Ти ж теж втомлений.

Він знизав плечима.

— Втомлюся потім.

Максим підняв свою сумку.

— Андрій зараз має тільки одне завдання — повернутися до нас.

Він подивився на Софію.

— А все інше ми триматимемо самі.

Софія мовчки кивнула.

Їй раптом стало трохи легше.

Не тому, що ситуація змінилася.

А тому, що поруч з Андрієм залишалися люди, які не дозволять його життю розсипатися, поки він бореться за своє повернення.

Максим узяв телефон.

— Я піду в офіс. Треба зрозуміти, що там відбувається.

Він зробив кілька кроків, але зупинився.

— І Софіє...

— Так?

— Якщо тобі щось потрібно — будь-що — дзвони.

Вона кивнула.

— Добре.

Максим пішов коридором.

А Софія ще довго дивилася йому вслід.

Потім повернулася до палати.

До Андрія.

До свого очікування.

І вперше за останні дні відчула, що чекати його повернення вони будуть не поодинці.