Розділ 60,

Ранок почався з телефонного дзвінка.

Софія сиділа в коридорі, притиснувши до себе чашку вже давно холодної кави, коли з реанімації вийшов лікар.

Вона одразу підвелася.

— Софіє, можна з вами поговорити?

Її серце стиснулося.

— Так.

Лікар на мить подивився на неї, а потім сказав:

— Стан Андрія залишається тяжким. Але за останні години ми не бачимо погіршення.

Софія мовчала.

— Це добре?

— Так. У його стані стабільність — це вже важливо.

Вона повільно видихнула.

— Він може мене чути?

Лікар не поспішав із відповіддю.

— Ми не можемо цього знати напевно. Але ви можете з ним говорити. Це не зашкодить.

Софія кивнула.

— Я буду.

Вона навіть не помітила, як мама взяла її за плечі.

— Чула? — тихо сказала вона.

Софія кивнула.

— Він тримається.

Коли Софії дозволили зайти до палати, вона вперше за кілька днів відчула не тільки страх.

У ній з'явилася крихітна надія.

Вона сіла поруч із ліжком.

— Привіт.

Як завжди.

— Я знову прийшла.

Софія усміхнулася.

— Ти, мабуть, уже втомився від мене.

Вона подивилася на його обличчя.

— Але доведеться потерпіти.

Вона взяла його руку.

— Усі тут.

Потім почала розповідати про найзвичайніші речі.

Що Аня сьогодні відкрила «Корицю».

Що Марта привезла їй чистий одяг.

Що його мама знову принесла домашню їжу й змушувала всіх їсти.

Що Ірина вчора заснула просто в кріслі в коридорі, а потім заперечувала, що спала.

Софія тихо засміялася.

— Твоя сестра дуже вперта.

Вона замовкла.

— Хоча... мабуть, у вас це сімейне.

Їй хотілося почути його сміх.

Хоча б один раз.

Але палата залишалася тихою.

— Я скучила за тобою.

Цього разу голос зламався.

— Дуже.

Вона опустила голову на край ліжка, продовжуючи тримати його руку.

— Ти тільки не поспішай.

Софія заплющила очі.

— Просто повертайся до мене.

Коли вона вийшла, біля дверей стояла мама Андрія.

— Можна мені?

Софія кивнула.

Жінка зайшла до сина.

А Софія залишилася в коридорі.

Через кілька хвилин двері відчинилися.

Його мама вийшла зі сльозами на очах.

— Я йому сказала, що вдома його чекаємо.

Софія обійняла її.

— І я сказала.

— Він має знати.

— Знатиме.

Поруч стояла Ірина.

Вона витерла очі й тихо сказала:

— А я сказала, що якщо він прокинеться, я перша його поб'ю.

Софія здивовано подивилася на неї.

— За що?

— За те, що так нас налякав.

Вони всі засміялися.

Зовсім тихо.

Крізь сльози.

Але вперше за багато днів це був справжній сміх.

Увечері батько Андрія приніс усім вечерю.

— Їсти будемо разом.

Ніхто не заперечував.

Вони сиділи за маленьким столиком у лікарняному коридорі.

Мама Андрія тримала Софію за руку.

Ірина сиділа навпроти.

Батько мовчки розкладав їжу по тарілках.

А мама Софії наливала чай.

Вони майже не говорили.

Але тепер у цьому мовчанні було щось інше.

Не відчай.

Очікування.

— Ми впораємося, — раптом сказала мама Андрія.

Її чоловік кивнув.

— Впораємося.

Ірина подивилася на Софію.

— Усі разом.

Софія стиснула руку його мами.

— Разом.

І цього вечора ніхто не знав, що буде завтра.

Але кожен уже знав:

завтра вони знову прийдуть.

Знову сядуть біля цих дверей.

Знову чекатимуть.

І знову говоритимуть Андрію, що вдома його люблять і чекають.