Глава 9.

Кіра! - радісний голос Дані змусив мене здригнутися і різко обернутися.

Хлопець швидко наближався, посміхаючись так, наче нічого й не було кілька днів тому. Часом я дивувалася тому, як можна було ще вчора злитися, а сьогодні бути життєрадісним баламутом. Хотілося б мати схожими якостями характерами, але, на жаль, в цьому я була обділена природою.

- Привіт, - тихо промовила, сподіваючись, що хлопець не привернув до нас зайвої уваги.

Дехто зі студентів-однокурсників глянув у наш бік, але швидко відвернувся. Так, мене точно не сприймали всерйоз, ніби й не існувала зовсім. Що ж, так навіть краще. Залишався ще один рік, і я попрощаюся з усіма. Більше про мене не думатимуть як про заучку - сіру мишку.

- Як справи? - поцікавився Даня, плюхнувшись поруч зі мною.

Я підтягла до себе рюкзак, дозволяючи хлопцю зручніше розташуватися.

Цікаво, як скоро з'явиться Надя? Зараз я найбільше хотіла, щоб подруга не спізнювалася. З нетерпінням чекала її появи. Тоді б Даня пішов. Він терпіти не міг сварливу Надю, яка вміла його позлити.

- Добре, - видихнула, відволікаючись на розкладені переді мною зошити.

Одна моя, друга подруги з її лекціями.

- Вибач за те, що в минулий раз так швидко пішов, - заговорив хлопець, крутячи головою на всі боки. - Але сама ж розумієш, у мене тренування. А так я був би не проти ще як-небудь поговорити.

- Ми зараз говоримо, - нагадала я.

Він посміхнувся.

- Я не про навчання, - відмахнувся Даня.

Цікаво, тоді про що він говорив? Навіть в кафе ми обговорювали навчання. У нас тим-то загальних не було. Або прохання про допомогу, або похвала чергового спортивного досягнення.

Тепер я дивилася на одного інакше. Мабуть, мої рожеві окуляри сповзли з особи, відкриваючи його в новому кольорі. Далеко не в райдужному кольорі.

- До речі, ти говорила про те, що підробляє, - простягнув Даня. - Расскажешь, де?

Я ахнула. Подумки вилаяла себе за те, що згадала тоді про свою зайнятість. Ніхто не повинен знати, чим я насправді займалася.

- архіваріус в невеликій компанії, - награно посміхнулася.

Він повірив.

- Подобається там?

Швидко закивала головою, судорожно намагаючись придумати нову тему для розмов.

- А я тут теж задумався, що пора підшукати собі роботу, - посміхнувся хлопець.

- Яку? - зірвався з губ питання.

- За професією я точно працювати не буду. Не подобається мені цей дизайн, - знизав плечима. - Подумую, спробувати себе в спорті. Тим більше у мене це найкраще виходить.

Самовдоволена усмішка. Прищулений погляд. Знову чекав похвали.

- Так, дійсно добре виходить.

Я спробувала підтримати його, сказавши те, що він хотів почути, але слова не йшли на розум. Мені вперше було не цікаво. Але Даню це не хвилювало.

- У мене змагання нові намічаються. Через тиждень, - знову задоволена усмішка.

Я насторожилася. Не дарма ж він підсів до мене поговорити.

- Бажаю перемогти, - але щось радості в моєму голосі не було.

Не цікаво.

- Дякую, Кіра, - посмішка до вух.

Але не пішов. Ну ж, давай, Даня, говори навіщо прийшов і забирайся. Усередині наростала паніка. Чомусь поруч з хлопцем відчувала себе немов не в своїй тарілці. Зле.

- Пам'ятаєш, ти робила мені креслення? - заговорив він і потягнувся до свого рюкзака.

Я хотіла розсміятися. Так ось вона причина. Яка ж я дурна, що не зрозуміла відразу.

- Там в одному є помилка, - і він простягнув мені лист з позначками викладача.

Скоса глянула. Так, помилка банальна, міг і сам поправити. Захотілося зім'яти цей лист і викинути.

- Можеш виправити? А то я не встигаю, мені на тренування.

Він поклав лист переді мною на парту, підхоплюючи тут же рюкзак. Він не чекав моєї відповіді. Для Дані все вирішено. Я ж не відмовляла йому в допомозі, значить, і зараз все зроблю.

Хлопець підскочив на ноги і швидко пішов, побачивши те, як до нас кулею летіла Надя. Вони перекинулися парою фраз по шляху, але я не чула їх. Я пялілась в лист і намагалася зрозуміти, що зі мною сталося.

- Гей, якого біса він тут сидів? - видихнула подруга, наблизившись до мене.

Я підняла погляд. Затуманений, розсіяний. Дивилася в її обурене обличчя, але не бачила нічого окрім яскраво підведених тушшю вій і помади на пухких губах. Немов розчинилася в плямах.

- Що це? - подруга не вгамовувалася.

Вихопила креслення, розглянула його.

- Явно не твоє завдання. Ти для нього зробила?

Кивнула. Немає сенсу сперечатися або брехати.

Вона обурена. Щоки палали.

- Навіщо ти знову йому допомагаєш? - засичала дівчина прямо мені у вухо. - Я ж казала тобі закінчувати з благодійністю. І з яких пір ти робиш такі дурні помилки?

Вона знову розглядала креслення. Так, банальна, дурна, очевидна помилка. Помилка в тому, що я взагалі погодилася допомогти. Подруга права. Як завжди.

- Не знаю, - видихнула я, відвертаючись.

- До біса! - рикнула Надя, мнучи лист.

Розірвала на дрібні шматочки, зім'яла і відправила в сміттєву корзину.

Хтось із хлопців звернув на шум увагу, зацікавлене глянув, як бушувала Надя, але не надав значення.

- Навіть не думай йому більше допомагати, - пробурмотіла вона тихо.

І я згідно кивнула. Так, вистачить.

Від нього пахло сигаретами.

Єгор ввалився до мого кабінету, голосно для переконливості своїх намірів грюкнув дверима і, підсунувши стілець до мого столу, сів. Поклав голову на зчеплені руки в замок і довго вдивлявся в моє обличчя.

І що він там намагався знайти?

- Ти хреново виглядаєш, друг, - нарешті заговорив він.

- Я вже це чув, - тут же відповів.

Починало по-справжньому напружувати його переслідування. Він не давав мені проходу з того самого дня. Вривалося до мене під час роботи, обривав телефон. Навіть пару раз намагався проникнути в квартиру, але я випроваджував його. Втомився від моралей і повчань на шлях істинний, як говорив Єгор.

Втомився від його голосу.