Глава 7.Знахітка і втрата.

- Минулого разу, коли я говорив, що ти підозріло рано втік з роботи, я ж жартував, - Єгор, втомлений, але задоволений сидів в моєму кабінеті.

На годиннику майже вісім. Я до сих пір не можу зібратися і повернутися до себе.

- Перестань себе катувати роботою. Вирушай додому. Ще й мене сюди витягнув. А я тільки з літака.

Глянув на одного. Той сонно позіхнув.

Єгор повернувся з відрядження, влаштованої з нагоди конференції. Всі виїзні заходи завжди були за ним. Я б не пережив величезного скупчення народу в задушливих запорошених залах.

- Просто залиш документацію і бери вихідний. Відіспляться. Я сам все закінчу, - сказав я, повертаючись до справ.

- Герман, ти мене починаєш турбувати, - примружившись, сказав один.

Я промовчав. Не хотів вступати з ним безглуздий суперечка. Упевнений, що Єгор придумав вже десяток причин для так званого мого дивної поведінки. Можливо, воно і могло йому здатися незвичайним, але я намагався не видавати себе.

- Ти нервовий став, - видихнув один, випрямляючи в кріслі і уважно розглядаючи мене.

Скоса глянув на нього, намагаючись не перетнутися з поглядом.

- З того самого дня, як раніше втік з роботи.

- Я вже говорив про причини виїзду.

Друг посміхнувся, тихо засміявшись.

- Ти ніколи не вмів брехати, - крізь сміх вимовив Єгор. - Думаєш, я повірив, що ти сам забруднив свою сорочку? Герман, ти та людина, яка сім разів подумає, перш ніж щось зробить. Так що вибач, але я не вірю у випадковість. Говори, хто це? Хто винен, що самовладання нашого Германа Владиславовича Троїцького похитнулося?

Я видихнув. Прибрав документи в папку, а папку до решти. Все рівними акуратними стопками на столі. Переконавшись, що все на своїх місцях, прислухався до себе. Усередині тиша. Спокій. Нарешті.

Єгор припускав, що хтось винен в моєму тому самому похитнувся самовладання. Той, через кого я забруднив сорочку розлитим кави. Так, він відносно мав рацію. Ось тільки причиною була зовсім не та дівчина, що проходить стажування в нашій компанії. Винен був я сам.

Після несподіваної зустрічі з Кірою я зовсім збився зі шляху. Втратив себе.

Відмовляв, переконував, благав себе не піддаватися спокусі. Чи не переглядати камери, які не прокручувати відео. Але я не міг стримуватися. Як хлопчисько підглядав за дівчиною, переглядаючи кожну сцену то на екрані планшета, то в своїй голові.

Вона не відпускала мене. Забрала.

Тепер я точно міг сказати, що зійшов з розуму.

Я був одержимий Кірою Іванової, моєї домробітницею.

З тієї зустрічі пройшов тиждень. Точніше вісім днів.

У перший день я втримався, не доторкнувся до планшету. Але заплющивши очі, я бачив її зелено-горіхові очі, збентежену посмішку. Рум'янець на щоках, чарівний, чарівний. Ніжна світла смужка шкіри. Як же я хотів доторкнутися до неї. Я був впевнений, що шкіра у дівчини ніби шовк, прохолодний, гладкий шовк.

На другий день я здався. Повернувшись пізно, дуже пізно додому, я все ж таки дістався до планшета. Лаяв себе всіма відомими мені виразами, але сів за стіл, відкрив замкнений ящик і включив планшет. Завантажив відео і відшукав те, що обтяжувало мене. Те, що я хотів побачити.

У злегка викривленому світлі я розгледів її миле личко. Її заплутане волосся. Її тонку талію.

Я хотів її. Вперше я хотів жінку. Відчути її, торкнутися, поцілувати.

В ту ніч я не зміг заснути. Закриваючи очі, я бачив її. Знову і знову. І це починало лякати по-справжньому.

- Може, вся справа в жінці? - простягнув Єгор, змушуючи відволіктися від роздумів.

Змушуючи здригнутися, стиснути руки в кулаки. Але як? Як він міг здогадатися? Невже знав про Кіру? Про мою манію? Море питань, і так мало відповідей. Я повинен був дізнатися.

- Яка жінка? - спокійний, рівний голос.

Колишній я. Ніяких сплесків емоцій. Ніякої паніки.

Я лише припустив, - один хитро посміхнувся. - Коли в останній раз ти себе так дивно вів, була винна жінка. Пам'ятаєш та, що влаштувала на тебе полювання?

Я насупився. Відвернувся і втупився в потемніле вікно. Вже пізно.

- Прости, не хотів нагадувати, - голос Єгора був сповнений щирості і жалю.

Так, йому дійсно не варто нагадувати про неї. Огидно спогад, що змусила мене кілька років тому придумати той звід правил. Загнати самого себе у вузькі рамки, не дозволяти відступити. І тепер, коли поруч виявилася гідна чарівна дівчина, я був сам закутий у власні наручники.

Хотілося заричати як дикий звір. Але вистачило сил на те, щоб стиснути щільніше щелепи і промовчати. Я повинен придушувати емоції.

- Гаразд, - один змахнув руками і ляснув розкритими долонями себе по ногах. - Забудемо про жінок. Все-таки я більше по цій частині, ніж ти. Хоча, я б не відмовився порадіти за тебе, друже. Упевнений, що десь є та сама, з якою будеш щасливий. А тепер по домівках?

Він благально глянув на мене. На світлому обличчі відбилася щира посмішка.

Я знову подивився у вікно.

- Так, мабуть, пора по домівках, - видихнув у відповідь.

Паніки немає. Злості теж. Я як і раніше спокійний.

- Завтра ближче до обіду приїду. Обговоримо конференцію.

Єгор підскочив, потягнувся. Повернувся до дверей, прощаючись зі мною.

Я дивився в віддаляється спину одного. Мені завжди було цікаво побувати на його місці. Але я не міг дозволити собі такої розкоші. Просто не зміг би це пережити. Але Єгор був моїми очима і вухами. І балакучим мовою.

Колись він вірив, що мене можна виправити. Що я зможу перестати боятися спілкування з людьми. Перестану зациклюватися на порядку і чистоті. Він до цих пір не здавався, хоча натиск послабив. І тепер, коли він і зовсім був готовий махнути рукою на свою затію виправити мене, я вперше захотів цього.

І все заради неї.

Заради Кіри.

Повертаючись додому, я обмірковував, згадував, все що розповідав один про жінок. У мене вже були спроби зійтися, але ні до чого хорошого вони не привели. Чи зможу я, доторкнувшись до Кіри, не зазнати паніки або відрази?