Розділ 1. Список покупок

Понеділок

У понеділок о сьомій двадцять Надія повідомила собаці, що виходить заміж.

Пес поставився до новини спокійно. Він узагалі рідко цікавився справами, які не стосувалися їжі, прогулянок або сусідського кота. Навіть тепер, коли господиня присіла навпочіпки й урочисто оголосила про своє майбутнє заміжжя, він лише позіхнув і поклав морду їй на коліно.

— Ось бачиш, Лисе, — сказала Надія, почухавши його за вухом. — А ти хвилювався.

Лис не хвилювався. Він був старим, розумним псом і давно засвоїв: якщо людина розмовляє з тобою зранку таким лагідним голосом, цілком можливо, що за цим буде сніданок.

Надія підвелася, обтрусила коліна й подивилася на годинник над холодильником. До приїзду дочок залишалося трохи більше чотирьох годин. Цього часу мало вистачити на яблучний пиріг, прибирання вітальні, зміну рушників у ванній і, бажано, на те, щоб перестати поводитися як злочинниця перед допитом.

Із останнім, підозрювала Надія, буде найважче. Вона поставила чайник, дістала з шафки борошно й перевірила, чи вистачить масла. Масла було замало. Яєць — лише три. А яблука, які вона принесла вчора із саду, виявилися не такими вже й гарними: половина побита, кілька почали псуватися біля хвостиків.

Надія зітхнула. Усе своє життя вона готувала на велику родину. Уміла розрахувати продукти на п'ятнадцять людей, із залишками на наступний день. Могла за годину зібрати обід із того, що знайшлося в холодильнику. А тепер, коли треба було нагодувати лише трьох власних дочок, чомусь метушилася так, ніби чекала на приїзд районної комісії.

Зрештою, певна схожість була. Надія відірвала аркуш від блокнота й почала складати список. Масло. Яйця. Сир. Помідори. Хліб. Кава без кофеїну для Ірини. На останньому пункті вона затримала ручку.

Ірина вже багато років пила тільки каву без кофеїну. Казала, що від звичайної погано спить. При цьому могла зателефонувати матері о пів на дванадцяту ночі, щоб запитати, де та зберігає старі документи на машину, продану ще за життя Василя. Надія ніколи не розуміла, як можна так берегти нервову систему і водночас настільки старанно випробовувати її на міцність.

Вона дописала:

• Не забути про Олесині рушники.
• Знайти Мартину подушку.

А потім провела довгу риску й унизу, трохи дрібнішими літерами, вивела:

• Сказати про будинок.

Прочитала написане. Закреслила. За мить написала знову. Аркуш залишила на столі, притиснувши його старою цукорницею, у якої давно відбилася ручка.

Будинок прокидався повільно.

У вересні ранки тут завжди були холоднішими, ніж обіцяли прогнози погоди. Волога осідала на підвіконнях, туман затримувався між схилами, а сонце довго не могло дістатися до саду за хатою.

Надія любила цю пору року. Особливо ті кілька тижнів, коли дерева вже починали жовтіти, але земля ще пахла літом. Щоправда, останніми роками осінь означала для неї дещо інше. Потрібно було перевірити котел. Замовити дрова. Подивитися, чи не тече дах над коморою. Утеплити двері на веранду. Прибрати з горища все, що там розкидало вітром через розбите віконце.

Щороку список ставав довшим, а охочих допомагати — менше. Не тому, що дочки були поганими, просто в кожної давно почалося власне життя. Ірина мала роботу, чоловіка, свої нескінченні справи й звичку вважати, що все можна вирішити телефоном.

Олеся жила у Кракові. Вона дзвонила частіше за інших, переказувала гроші й неодмінно питала, чи все в матері є. Надія зазвичай відповідала, що все. Після чого Олеся однаково щось замовляла через інтернет.

Марта з'являлася непередбачувано. Могла три тижні не озиватися, а тоді приїхати без попередження із квітами, вином і новим задумом, через який їй терміново потрібно було позичити старий батьків фотоапарат.

Усі три любили Надію. У цьому вона ніколи не сумнівалася. Просто любов дорослих дітей мала своєрідний розклад. 

Надія зняла зі спинки стільця старий вовняний кардиган і вийшла на веранду. Дошка біля порога звично рипнула. Треба було ще навесні покликати майстра, але навесні зламалася пральна машина, потім потекла труба у ванній, а згодом з'ясувалося, що майстер, якого всі радили, поїхав працювати до Чехії. Відтоді дошка рипіла. Надія перестала її помічати.

За садом піднімався зелений схил. Далі виднілися кілька сусідських дахів, дорога й темна смуга лісу. Коли вона була маленькою, за тією смугою починався цілий світ. Принаймні їй так здавалося.

Тепер світ починався просто за хвірткою. Проблема була лише в тому, що вона надто довго нікуди не ходила.

— Надю!

Із сусіднього подвір'я махала рукою Галина. Вона була в старій спортивній кофті, гумових чоботях і з відром у руці. Галина вважала, що людина повинна мати пристойний вигляд на похороні, у церкві та на фотографіях. В усіх інших випадках одяг мав бути зручним.

— Ти вже на ногах?

— Ні, Галю, це я тобі сниться.

— Дуже смішно. Я думала, ти спиш.

— У мене сьогодні дівчата приїжджають.

Галина поставила відро.

— Усі?

— Усі троє.

— Ого.

У цьому «ого» містилося стільки розуміння, що Надія мимоволі всміхнулася. Галина знала її дочок від народження. Колись вони по черзі бігали до неї по сіль, по цукор, по загублену Мартину кішку, яка регулярно ховалася в сусідському сараї. А тепер, коли приїжджали в гості, Галина завжди питала, котра з них цього разу найбільше схожа на матір. І завжди сама ж відповідала, що найменше — старша.

— Будеш їм казати? — тихіше запитала вона.

Надія кивнула.

— Сьогодні.

— І про продаж?

— І про продаж.

Галина помовчала.

— То я, мабуть, увечері до тебе не заходитиму.

— Чого це?

— А раптом у вас там війна почнеться? Я ж не дипломат.

— Ти тридцять років працювала завучкою.

— От саме тому. Сімейні сварки набагато складніші за шкільні. У школі хоч можна викликати батьків.