Глава 1

Каплі дощу, прозорі, немов скляні сльозинки, торкались парасольки і розбивались вщент. З кожним кроком, повітря ставало важчим і холоднішим. Проходячи повз кафе, я чула пісню, присвячену мріям, насолоді, свободі та коханню. Звісно ж, вона ідеально пасувала цьому місту.

Кафе було переповнено людьми, які ховалися від похмурої погоди. По телевізору француженка повідомляла, що така атмосфера супровожутиме нас протягом усього тижня. Розглядаючи людей, наче якась дивачка, що вперше потрапила у світ, я краєм ока помітила вітрини з тістечками. Вони виглядали настільки апетитно й румʼяно, що мені здавалося, ніби я відчуваю їхній смак навіть крізь скло. Мій живіт жалібно забурчав, нагадуючі, що сьогодні я ще нічого не їла, окрім латте на мигдальному молоці. Я негайно попрямувала до кафе -- місце, де збиралася провести трохи часу наодинці, наповнюючи свій шлунок чимось смачненьким. 

Відчиняючи двері кафе, я відразу відчула мʼякий, солодкуватий запах свіжої випічки, який вдихнула на повні груди. Це навіть важко описати словами -- настільки він був легким і хмарним, ніби плив у повітрі. Я зразу ж підійшла до стійки та вітрини зі смаколиками. Розглядала їх голодними очима. Випічка була найрізноманітнішою: від тартів і мафінів до маленьких тортиків і навіть плиток шоколаду.

З переповненим захватом я швидко випрямилася й не помітила чоловіка, який стояв позаду мене. Хутко обернувшись, я почала перепрошувати та запитувати, чи все з ним гаразд. Але моя французька була далеко не ідеальною, тож, коли я нарешті вибачилася, він просто посміхнувся й попрямував до свого столика. Звичайно, це було лише невеличке непорозуміння, яке трапляється з кожним. Тож навіщо привертати до нього зайву уваги?

Нарешті я дісталася каси, яка була всього за метр від відтрини, і замовила три різновиди шу та латте. Дівчина, яка приймала моє замовлення, чудово зрозуміла мене, навіть попри мій британський акцент. Хоча, якщо подумати, це було не так уже й складно. Зважаючи на те, де ми перебували, запити, складніші за “Я хочу замовити…”, мабуть, траплялися не так часто.

Мені запропонували обрати місце й чекати на свої ласощі.
Я обрала єдине вільне місце в кафе. Крісло з маленьким журнальним столиком, яке знаходилося поруч із тим самим чоловіком, якого я ледь не збила з ніг. Я посміхнулася йому, передаючи поглядом мовчазне: “Перепрошую”. Я справді не люблю перешкоджати чи заважати людям. Вважаю, що втручатися в особистий простір людини -- не надто гарна ідея, та й, зрештою, це неповага. Звісно, доти, доки сама людина не дасть зрозуміти, що хоче бути присутньою у твоїх розмовах чи будувати з тобою стосунки.

Тож він зловив мій погляд, посміхнувся у відповідь і беззвучно промовив губами: “Усе гаразд”. Я була переконена, що він якійсь відомий модель чи актор. Його зовнішність справді була... глибокою. У нього був низький контраст зронішності, що підкреслював природність та мʼякість його рис. А одяг додавав романтичних ноток, які йому так пасували.

Я не часто звертаю настільки детальну увагу на людей, але цей чоловік був справжнім витвором мистецтва. Чимось глибшим, ніж те, що ми звикли бачити в соціальних мережах.
Тих чоловіків, якіх безліч дівчат, та й не тільки, називають витворами мистецтва, одразу ж вважають моделями. Мовляв, це просто гени, які їх нагородили такою зовнішністю. Але ж, якщо подумати, кожна людина може стати моделлю, якщо так легко розкидатися подібними словами.

Я сіла в наймʼякіше крісло у своєму житті. Воно було таким мʼяким, наче хмаринка. Я б так і потонула в ньому. Заплющила очі й закинула голову назад. Мені це було дуже потрібно. Після стількох годин ходьби та прогулягки містом мої ніжки точно не подякують мені завтра.

Я навіть не знаю, скільки часу минуло відтоді, як я вмостилася у кріслі. Воно буквально поглинуло мене й, здавалося, зовсім не збиралося відпускати. Та зрештою мені довелося трохи змінити положення, аби зручніше влаштуватися з чашкою какао та трьома видами тістечок. Не те щоб я планувала зʼїсти все сама... хоча, якщо чесно, така можливість мене цілком влаштовувала. 

Щойно шматочок шу опинився в моєму роті, я на мить завмерла. Мої смакові рецептори, здається, переживали справжнє потрясіння. Ніжний заварний крем був настільки повітряним і делікатним, що буквально танув на язиці, залишаючи після себе солодкий, майже невагомий присмак. 

Поки я насолоджувалася тістечками та какао, мій вигляд, мабуть, нагадував маленьку дівчинку, яка нарешті отримала ту саму заповітну цукерочку, яку мама обіцяла їй після вечері. А ще моє обличчя,  здається, було не найохайнішим. Скоріше, воно нагадувало мордочку маленького поросятка.

Щоб виправити цю ситуацію, я потягнулася за серветкою, що лежала позаду моєї чашки. Та, смикнувши її, випадково зачепила какао. Наступної миті чашка перекинулася, а її вміст розлився по столику й моєму взуттю. Я почала хапати серветки одну за одною і витирати цей бардак, як могла. Здавалося, какао було всюди: на столику, на моєму взутті й, напевно, навіть у моїх думках. Саме тоді до мене підійшов чоловік із сусіднього столика.

-- Дозвольте допомогти.