Дім, який запрошує

Глава 12. Чиновник, який прибув по літописця

Чоловіка звали пан Веремій. Він обіймав посаду секретаря третьої експедиції герцогського архіву, що на практиці означало лише одне: він був фахівцем, який упродовж тридцяти років розшукував людей. У герцогствах зберігався давній реєстр боржників корони, і його головна особливість полягала в тому, що стягували там зовсім не гроші. Йшлося про знання. Кожен учень герцогської школи нейтрального письма автоматично підписувався під бойовим завданням перед державою на тридцять років наукової праці, і цей борг не анулювався ні смертю, ні еміграцією, ні двома десятиліттями мовчання. Особа під номером сорок один — Модест — значилася в тому переліку з потрійним підкресленням. Квартальні запити приносили стабільну відповідь: «Особу не виявлено».

Проте витік усе ж стався. Пан Веремій випадково натрапив на докази, читаючи газети та книги про заморське королівство, що вже п'ятий рік надходили з друкарні Лімба. Минулого місяця там з'явився анонс майбутньої книги Модеста «Хід: як країна вчилась жити, побачена з вікна» із приміткою: «Автор — колишній літописець герцогського архіву, котрий мешкає в королівстві інкогніто».

Інструкція виглядала залізобетонно: «Особа сорок один зобов'язана повернутися для завершення кинутого літопису. Незавершена праця — борг. Доставте особу або матеріали в тримісячний термін».

Веремій прибув у кінці вересня із саквояжем та твердою впевненістю у власній правоті: боржники завжди повертаються, бо втекти від уміння неможливо — во завжди ховається в голові, а людину возять разом із нею.

У четвер він зайшов до канцелярії, де його зустрів пан Квіт. Архіваріус, що колись сам служив у подібних відомствах, прийняв гостя з розумінням. Зафіксований ними діалог увійшов до анналів:

— Я маю службове доручення щодо розшуку особи на вашій території, — почав Веремій за усталеним каноном. — У нас немає «осіб», — м'яко заперечив Квіт. — У нас живуть люди з власними іменами. Жодна справа, що починається з терміна «особа», ніколи не приносила добра. — Особа сорок один. Літописець. Він кинув державну працю... — А чого, власне, вартує цей незавершений літопис самому герцогству? — перервав архіваріус.

Веремій замислився, збившись зі звичного ритму: — Це означає, що двісті років історії залишаються сліпою плямою для суспільства. Ми маємо три герцогства й дев'ять літописів, п'ять із яких обірвані на півслові. Обірваний текст — це країна, що втратила коріння. Я хотів на власні очі побачити того, хто зважився писати знову.

Квіт ухвалив неочікуване рішення: — Відкладемо справи на два дні. Ви не візьмете участі в офіційних екскурсіях, бо вони завжди брешуть. Натомість рушайте до Веретян, у школу «Нічого», і просто побудьте там мовчки два вечори. Гарантую: потому все виглядатиме інакше.

Прибулець погодився просто тому, що Квіт ужив заборонене в його системі координат слово: «Я не знаю». Герцогська школа вимагала апріорної обізнаності завжди, тут же люди вперше відкрито зізналися у власних білих плямах.

Провівши у школі «Нічого» дві вечірні сесії, де ніхто не вимагав від нього ані звітів, ані статусу, Веремій записав у дорожньому щоденнику: «Перший вечір я сидів без звичного статусу і відчув себе не тим, хто прийшов до когось, а тим, хто є частиною простору. Другий вечір переконав мене остаточно: цей край дозволяє людям не завершувати речі штучно. Будь-які глобальні книги насправді не мають фіналу, а гонитва за закритими гештальтами породжує лише брехню».

На третій день чиновник заявив Квіту про остаточне рішення: особу сорок один він не повертатиме. Замість цього він надішле до архіву офіційну рекомендацію відмовитися від пошуків боржників і натомість масово закупити нову книгу «Хід». Сам же він складав повноваження після тридцяти років служби, аби залишитися тут на рік заради вивчення унікального досвіду.

Архів прийняв відставку з подякою, а ім'я Модеста назавжди викреслили з реєстрів, зарахувавши борг сповна за створення методології живого навчання.

Тим часом старий Веремій, працюючи з бібліотечними фондами, зробив сенсаційну знахідку. У старих герцогських паперах він відшукав досьє двадцятилітньої давнини щодо дитини, підкинутої до Тихої Гавані — справжнього сина загиблої біженки, якого вивезв за кордон власний дядько під час голоду. Рідний дядько хлопця на ім'я Таран досі мешкав у прикордонному селі, щовесни приходячи до лінії розмежування з надією хоч щось дізнатися про долю племінника.

Коли Веремій повідомив про це Тишкові, юнак не роздумував ані хвилини. Разом із колишнім чиновником вони вирушили на кордон.

Стежкою підійшовши до літнього чоловіка у прикордонній смузі, Тишко не став кидатися в довгі пояснення. Старий Таран спершу пильно глянув на його долоні, а згодом прошепотів: — Руки ті самі. Ти нічого не втратив там, за океаном.

Упродовж наступних місяців минуле остаточно перестало розділяти людей. Таран уперше в житті не пішов навесні до колючого дроту — його запросили гостювати обома берегами. Як записав у мемуарах пан Веремій, найбільші державні перемоги насправді полягають у тому, аби людина нарешті перестала стояти між кордонами.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше