Дім, який запрошує

Глава 18. Перший рік другої країни

Річницю пробудження Тихої Гавані відсвяткували тим, чим святкували все в цій історії — супом. Але цього разу суп мав назву. На дошці біля площі господиня кафе вивела своєю звичною рукою: «Річниця. Варимо те, чого хочеться, а не те, що вміємо».

Це формулювання виявилося ризикованим, і результати його пан Квіт зафіксував із чисто чиновницьким захопленням перед чужою сміливістю: сорок два відсотки горщиків на річницю містили страви, які їхні автори ніколи раніше не готували. Чотирнадцять відсотків узагалі не можна було назвати стравами («щось із вересом, яке автор назвав "експериментом"; експеримент з'їли повністю, що, за обліком, і є найкращою оцінкою»). Матуся зварила суп за рецептом, який вигадала вночі, назвавши його «двісті років самотності, із зеленню». Цей суп з'їли першим, і Матуся сказала: «виявилося, що самотність смачна, якщо її поділити».

Річниця стала також днем, коли країна мала відповісти на запитання, яке висіло над нею всю зиму: як саме вона прожила цей рік? Відповідь дав аж ніяк не протокол (хоча протокол теж існував: пан Квіт звітував, що населення налічує чотири тисячі сто жителів; нових підприємств відкрито тридцять одне; авторів — чотирнадцять; написано двадцять дев'ять казок; шкіл — три, з них одна громадська, одна з острова і ще одна під назвою «моя хата», про яку господар відмовився звітувати, бо «я навчаю того, чого сам не вмію, і це чесніше»). Відповідь озвучила Косеня, яка протягом року вела готельний облік не фактів, а розмов. На річниці вона сказала на зборах:

— Я рахувала не супи. Я рахувала розмови. У нашому готелі вдома я навчилася одній речі: країну не міряють подіями, її міряють тим, скільки людей щодня розмовляють одне з одним без прагматичної мети. За цей рік у Тихій Гавані таких розмов налічилося вісімсот шістдесят на місяць. Коли ми приїхали, їх було нуль. Не знаю, чи багато це. Але знаю, що вісімсот шістдесят — це число, яке набагато важче скасувати, аніж указ. Указ скасовують за вечір, а розмови — неможливо, бо їх тримають не стільці, а люди.

А ввечері відбулася подія, якої всі водночас чекали й боялися: перше звітування гарантів перед дітьми. Кущ запропонував у листі відповідну форму, і її прийняли. Кожен гарант звітував про те, чого він не зробив. Звіт мав бути голосним, у присутності дітей, які мали повне право ставити запитання.

Звітувало одинадцятеро, і ми наводимо три звіти з одинадцяти — решта увійде до книжок, але ці показують найсуттєвіше.

Матуся сказала: — Я не зробила одного: не прийшла до Брана в той місяць, коли він блукав. Я чула про нього від сестри господині кафе ще на третій день його туману. Подумала тоді, що то не моя справа: у мене нічна хата, а він страждав удень. Я двісті років варила суп, доки всі спали, і вважала, що цим вичерпується моя межа дозволеного. Це була помилка. Ніч і день — не межі. Це просто години. Мій дозвіл віднині не має годин.

Господиня кафе сказала: — Я не зробила найпростішого: не запитала сестру, чого вона хоче, коли вона повернулася з острова. Я прийняла її повернення як факт і вирішила, що воно й є щастям. А сестра перші два тижні плакала вночі. Я знала, але не питала, боячись, що запитання зробить цей сором офіційним. Про її сльози я дізналася від Матусі, яка бачить уночі все. Я не маю виправдання для цього звіту і навіть не шукаю його.

Тиха виступила останньою, і саме її звіт ми наводимо повністю, бо він став центральним документом року:

— Мій звіт — найпростіший і водночас найважчий. Я не зробила за цей рік нічого. Двісті років робила все, а весь цей рік — нічого: варю суп, відчиняю театр і слухаю. І я мушу сказати дітям те, чого вони мають бути певні: я не відпочиваю. Я вчуся нічого не робити. Це навчання виявилося найскладнішим із усього, за що я колись бралася, бо мої руки двісті років тримали країну. Руки, які звикли тримати, не знають, куди дітися, коли їх відпускають. Я кладу руки на стіл, а вони знову прагнуть щось схопити. Я не даю їм цього. І мушу сказати ще дещо, найважче: іноді я думаю про те, щоб повернутися. Не до влади — до стану, коли все залежить виключно від тебе, бо в ньому не буває страшно, оскільки немає нічого, чого б ти не контролювала. Тоді я приходжу сюди, у театр, дивлюся на вас, діти, які вчаться робити вибір, і чітко бачу, чого коштував би мій спокій: вам довелося б знову дозволити комусь вирішувати за вас. Тому я залишаюся. Але я не хочу, аби ви думали, що я сильна. Я слабка, і моя слабкість працює на вас. Це, здається, і є те, чим служба відрізняється від волі: служба тримає тому, що вона сильна, а воля тримає тому, що знає свої слабкі місця.

Я відзвітувала. Хто має запитання?

Дівчинка з останнього ряду (Рута, яка вже мала чотири написані казки й авторитет, що вимірюється не віком, а честю) запитала лише одне:

— А вам самій хочеться, щоб хтось подбав про вас?

Тиша мовчала довго — Орест занотував тривалість і підписав: «тиша, яку досі не міряв ніхто, бо це тиша, у якій людина вперше чує власне приховане бажання».

Нарешті Тиха відповіла: — Так. І я двісті років не дозволяла собі навіть думати про це. Дякую за запитання. Здається, це і є відповідь на лист, який надіслала пані Сомна минулого місяця: вона написала, що той, хто стереже сон, має право на подушку. Я гадала, що подушка — це метафора. Виявляється, ні. Я замовляю собі подушку. Першу за двісті років. Незвичну, зовсім не таку, як у всіх, бо я маю право на відмінність.

Подушку їй зшили за тиждень. Зробила це жінка, яка сорок років охороняла на горищі скриню матері й приходила колись по рукавиці. Вона наповнила подушку травами за рецептом пана Теофіла (переписаним із надісланого з дому листа) і вишила на ній єдине слово. Слово, яке стало останнім рядком першого року:

«Тут можна втомитися».

Другий рік подорожі починався з трьох справ, що назрівали ціле літо й досягли зрілості восени.

Справа перша стосувалася моря. «Стара черепаха» та «Друга черепаха» курсували регулярно, пошта стала настільки звичною, що пан Квіт реєстрував її вже без пауз. Проте восени надійшов лист, який змусив реєстр завмерти: Говард-старший повідомляв, що закінчив третю книжку під назвою «Королівство за морем: два роки з листів». Книжка складалася не з його авторського тексту, а з листів, якими обмінювалися обидві країни, і видавець просив дозволу на публікацію. Дозвіл мали дати всі, чиї рядки туди увійшли. Постало перше видавниче питання двох країн, яке пан Квіт задокументував так: «видавниче право на листи — нова категорія. Листи належать тим, хто їх писав, а листи народу, створені сорока трьома руками, належать сорока трьом людям. Вони мають зібратися й ухвалити рішення, але я не уявляю, як скликати сорок три людини, розкидані по всій країні. Схоже, на нас чекають другі збори країни».




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше