Глава 11. Людина, яка повернулася

Лімб висадився на берег Тихої Гавані вранці. Зробив це так, як роблять люди, які двадцять два роки готувалися до однієї поїздки й нарешті перестали готуватися: швидко, без багажу, з одним сувоєм під пахвою. Сувій містив шрифти. Він пізніше пояснив, що друкар без шрифтів — це не людина без знаряддя, а людина без голосу.

На березі його зустріла експедиція, і зустріч ця була схожа на зустріч людей, які знають один одного через листи, яких не існувало. Аврора сказала: «Ви Лімб». Він відповів: «Так. А ви та, яка дочитала». І це була вся церемонія, бо решта церемоній вже відбулася: зошит, який чекав двадцять два роки на острові, був їхньою спільною біографією, написаною раніше, ніж вони познайомилися.

Але одна людина на березі не була задоволена зустріччю. Це була Тиха. Вона прийшла в порт, бо чула про човен, і стояла перед Лімбом довго, мовчки. А потім мовила одне речення, і це речення вміщало в собі двадцять років:

— Ти друкар, який пішов із моєї країни тому, що тут слова не змінювалися. А потім ти написав двадцять шість листів однаковим почерком за дорученням посади, якої боявся, і листи ці тримали зовнішній світ подалі від наших дверей. Скажи мені одну річ, Лімбе: коли ти писав ті листи, ти писав як в'язень, який утік, чи як син, який повертається?

Лімб подумав. Він умів думати швидко, бо двадцять два роки жив серед людей, у яких думка йшла без пауз — тому його швидкість була тут новиною. Він сказав:

— І те, і друге, пані Тихо. В'язнем я був тому, що друкар не може жити без змін. А в країні, де нічого не змінюється, друкар — це людина, яка щодня ховає свою професію в шухляду. Сином я був тому, що, тікаючи, узяв із собою найважливіше: адреси. Я знав, куди писати, щоб листи дійшли. І писав їх так, щоб людина, яка помітить натиск пера, зрозуміла: тут щось не так, приїдьте. Я двадцять два роки писав листи-маяки. І ти, пані, двісті років тримала маяк у веретені. Ми обоє подавали сигнали. Просто ти сигналізувала у внутрішній бік, а я — у зовнішній. І ми ніколи не зустрічалися, бо ти стерегла сон зсередини, а я кликав допомогу ззовні сну.

— І хто ж із нас двох визволив країну? — спитала Тиха, і в її голосі не було іронії. Це було справжнє запитання, і пан Квіт зафіксував його як «запитання про співавторство визволення, нерозв'язане».

— Ніхто з нас двох, — сказав Лімб. — Країну визволив соняшник. Одна квітка на площі, яку хтось з-за моря посадив не там, де треба. Я двадцять два роки знав, що так станеться: речі, які не на своєму місці, — це перші тріщини. Я написав це в листі до вас, ви прийшли й посадили квітку. Друкар завжди знає, що станеться, бо друкар бачить, що друкується. А те, що не друкується двадцять два роки, — це те, що чекає.

Тиха дивилася на нього довго, а потім зробила те, чого не робила двісті років: подала руку. Не для церемонії. Для роботи. І сказала:

— У театрі під сценою стоїть сімсот сорок казок, і жодна не надрукована. У моїй країні ніколи не було друкарні, бо друкарня змінює текст, а ми не змінювали нічого. Я пропоную: зроби друкарню в театрі. Перша книжка, яку ти надрукуєш, — це збірник сімсот сорока казок. У кожній буде ім'я того, хто її зберігав, й ім'я того, хто її написав, якщо воно відоме. І ще я хочу, щоб на першій сторінці було надруковано казку моєї матері. Без кінця. Бо кінець пише той, хто дочитав, і я хочу, щоб кожен читач, який дочитає, мав порожню сторінку після останнього рядка. Порожню. І щоб унизу порожньої сторінки було надруковано одне слово: "Твій".

Лімб погодився того ж дня, і ця згода була найшвидшою в історії його професії:

— Я двадцять два роки готувався друкувати книжку, яку не вміли написати. Тепер книжка є, і вона готова. Маю роботу на два роки. Я залишаюся.

Друкарню влаштували в приміщенні колишніх майстерень театру. Перший набір склали за три дні, а перший відбиток зробили на п'ятий день. Це був не форзац і не титул. Це був порожній аркуш з одним словом «Твій». Лімб надрукував його першим, бо сказав: «Порожня сторінка — це найважча сторінка в друкарні. Вона має бути зроблена бездоганно, бо вона чекає на почерк людини, а почерк людини не пробачає друкарських помилок».

Поки йшла робота над книжкою, яка через рік отримає назву «Сімсот сорок, з порожньою сторінкою в кінці», і поки місто жило своїми новими справами (до кінця місяця відкрилося ще три: кравець, який шив рукавички на замовлення, тобто різних розмірів, і дві школи... ні, дві школи, бо третя закрилася, адже вчитель сказав, що він хотів школу, а не посаду, а посада без учнів — це не школа), — поки йшло все це, почала вимальовуватися одна річ, якої експедиція не передбачала. І річ ця називалася: повернення.

Люди почали повертатися з острова Гавань. Одинадцятеро осіб, які свого часу втекли з Тихої Гавані на острів, почали приїжджати назад. Не всі. Четверо з одинадцяти. І кожен із чотирьох повертався з однією історією. Ці історії мали одну спільну рису: кожен повертався туди, звідки втік, щоб зробити там щось, чого не зробив, коли тікав.

Першим повернувся чоловік, який двадцять два роки тому дав човна Лімбу. Він повернувся до своєї сім'ї, від якої пішов. Сім'я, яка двадцять два роки вважала його мертвим, прийняла його як живого. Це, за словами пана Квіта, був «найскладніший документ, який я коли-небудь оформлював: повернення людини, яка офіційно ніколи не зникала, бо в цій країні ніхто ніколи не зникав. Реєструю як першу в історії країни подію повернення людини за власною волею. У графі "причина" чоловік сказав: "я почув, що тут з'явилися гості, які запитують, і зрозумів, що країна знову відчинилася". І я вношу цю причину в документ, бо вона істинна. Я не знаю, чому вона істинна, але вона істинна».

Другим повернувся швець. Він відкрив майстерню поруч із крамницею рукавичок. Першим його замовленням були рукавички для хлопчика, який поливає соняшник (рукавички, які лежали в крамниці десять років, виявилися малими — хлопчик виріс).