Глава 10. Сімсот сорок вечорів

Першого вечора прийшло семеро. Скажемо про них правдиво: вони прийшли не слухати казки. Вони прийшли подивитися, що робить Тиха — бо Тиха відчинила двері, а двері не відчинялися двісті років. У цій країні подія вимірювалася не змістом, а самим фактом: якщо вона вийшла з-за чогось, треба подивитися, куди саме вона вийшла.

Вони сіли в третьому ряду, тому що там сіла Тиха й указала на поруччя крісел. Аврора піднялася на сцену. Сцена стояла з готовою декорацією «Донни Рози», і це був перший раз за двісті років, коли на ній стояла жива людина.

Вона не читала казку першого вечора. Вона зробила те, чого не робив ніхто з них: мовила одне речення й сіла.

— Я не читатиму казку першого вечора, бо перший вечір — це не вечір казки, а вечір знайомства. Я Аврора, я приїхала з-за моря. Чотири роки тому я прокинулася від столітнього сну і я вам нічого не можу розповісти про вашу країну, бо я тут чужа. Тому першого вечора говоритиму не я. Тихо, тобі слово.

І Тиха піднялася зі свого місця. Семеро людей у третьому ряду вперше за двісті років побачили її зблизька — бо доти всі знали її як постать у сірому, яка іноді проходила площею. Вона піднялася на сцену, і ми знаємо, що вона сказала, бо Орест записав усе слово в слово. Це був, за його словами, «найдовший запис за всю подорож: вона говорила сорок хвилин, і я не встигав за рукою, бо рухався за нею всім серцем; ми відтворили текст удвох із пані Косенєю по пам'яті на дев'яносто п'ять відсотків».

Вона розповіла все.

Про те, що вона — донька жінки, яка подарувала країні сон. Про те, що сон не був злом, але й не був добром — він був подарунком, якого ніхто не просив. Про те, що вона двісті років стерегла цей сон, і це стереження було не службою, а невмінням вийти. Про те, що тиждень тому шестеро людей з-за моря принесли їй лист її матері, у якому було сказано: «не чекай на мене», — і вона перестала чекати. Про те, що сон країни скінчився в той самий день, коли зупинилося веретено на західному поверсі палацу, і що країна від того моменту вже не спить — вона просто ще не знає цього.

— І тому, — мовила вона наприкінці, — я відчинила театр. Тут лежить сімсот сорок казок, які ви написали, коли ще чогось прагнули. Я не читатиму їх вам по одній, бо казки не читаються з обов'язку — їх беруть добровільно. Вони лежать у скринях під сценою, і кожна має на форзаці ім'я людини, яка її зберігала. Я прошу вас про одне: якщо ви знайдете казку зі своїм ім'ям — прочитайте її. Це ваше. Я двісті років думала, що я вартовий цих казок. Я помилялася. Я — та, хто забрала їх у вас на збереження. І це збереження триває рівно до того дня, коли ви заберете їх назад.

А потім семеро людей у третьому ряду зробили те, що стало першою сценою нової країни, і вона тривала довше за всі промови. Найстарший із семерих — чоловік, який, здається, опинився там лише тому, що ходив повз театр щодня вже двадцять років, — підвівся зі свого місця, підійшов до сцени й мовив:

— У мене в будинку, на горищі, стоїть скриня з речами моєї матері. Я не відчиняв її сорок років, бо в ній, здається, казки. Я думав, казки — це те, чого більше немає. Піду відчиню. І прийду завтра та прочитаю, якщо знайду.

І другий із семерих сказав:

— Я маю доньку. Вона народилася під час сну, і я їй не розповідав нічого, бо розповідати не було чого. Я не знав, що казки можна писати. Я думав, казки — це те, що було раніше, а ми — те, що після. Я піду й напишу їй одну. Про що — не знаю. Але напишу.

І третій сказав... На його словах заплакала господиня заїзду, яка прийшла цього вечора (Косеня запросила її особисто, бо навчилася в Тихій Гавані одного: запрошувати тих, хто працює в готелях та заїздах, бо там живе правда краю):

— Я варю суп двадцять років за одним рецептом. Я думала, це такі правила. Сьогодні я дізналася, що це мій вибір і що я маю право обрати інакше. Я також щось маю. У мене є донька, і вона два дні тому вперше сказала мені, що я маю право. Я не знаю, що таке право. Я піду додому й запитаю в неї.

Семеро людей пішли з театру тієї ночі, і кожен пішов із чимось: із пам'яттю про скриню, із наміром написати, із запитанням до доньки. І це, як сказав пан Квіт у реєстрі, «сім змін на сім людей, що дає коефіцієнт один. У нашому королівстві, коли ми починали, коефіцієнт був тридцять на чотириста. Але там ми будили сто років сну, а тут будять двісті — цифри не можна порівнювати, бо час у країнах плине різним матеріалом».

Другого вечора прийшло дев'ятнадцятеро. Третього — сорок двоє. П'ятого — вісімдесят шестеро. На сьомий вечір прийшло сто тридцять людей, і вони вже не вміщалися в третьому ряду: сиділи на підлозі, на сходах, у проходах. Косеня, яка за професією вміла рахувати місця, сказала:

— У театрі чотириста крісел, а вчора прийшло сто тридцять. Це означає, що триста сімдесят сиділи вдома й думали. У нашій країні триста сімдесят мислителів — це була б революція. Тут, здається, це просто вівторок. У них тут усі дні — вівторки, і це треба навчитися не змінювати.

На сьомий вечір сталася подія, описана в судновому журналі «Старої черепахи» (капітан із командою прийшли подивитися, бо мали вихідний і самі вирішили, куди його витратити). Подія була такою: Тиха не читала. На сцену вийшла жінка, яку ніхто зі ста тридцяти осіб не знав. Вона була молода, мовчазна, і в руках тримала аркуш паперу. Вона мовила:

— Я та, яка варила суп у заїзді. Я прийшла прочитати свою казку. Я написала її вчора вночі. Вона коротка, і в ній є кінець — бо пані з хащів сказала, що казка без кінця — це не казка, а чекання. Вона називається "Жінка, яка мила миску".

«Жила собі жінка, і мала вона миску. Вона мила цю миску двадцять років. Один раз на день. Одну й ту саму. Вона не знала, чому миє саме цю миску, і думала, що це такі правила.

А потім прийшла гостя з-за моря й сказала їй, що суп у неї смачний. І жінка вперше за двадцять років зрозуміла, що суп і миска — це різні речі. І що миску миють заради супу, а не суп варять заради миски. І вона підігріла суп, додала зелені й більше не миє миски по одній. Вона миє їх по дві. Це всі зміни в її житті, і вони малі. Але вона відкрила кафе. І в її кафе подають суп, який змінюється щодня. Там часто порожньо. Але один чоловік приходить щодня й їсть, і щодня запитує, що нового. І вона відповідає. І це, здається, і є казка: не те, що сталося щось велике, а те, що сталося бодай щось.