Глава 9. Палац на пагорбі

Палац стояв за містом на пагорбі, і до нього вела дорога, яку не підмітав ніхто — і це було першою ознакою того, що за двісті років сюди не приходив узагалі ніхто. Тиха доглядала все, до чого доходила: театр, площу, гавань. Сюди вона не ходила. Вона віддала ключ і сказала правду, яку пан Квіт заніс у реєстр як «визнання межі»: «Я тримала країну й не могла тримати дім. Той, хто тримає все, не тримає нічого, і я обирала країну. Палац жив без мене, і я з ним не прощалася — бо прощання це подія, а я не мала права на події».

Палац не був руїною. Його законсервували так само, як і театр, тільки тут законсервованість мала інший тон: у театрі все було готове до початку, а тут усе залишили посеред неділі. У їдальні стояв стіл, накритий на двох (посуд укривався пилом двісті років, і пил на посуді — це одна з тих речей, які пан Квіт потім назвав «найважчими документами, з якими я працював: вони пишуть про вечерю, якої не було, точніше за будь-який протокол»). У кабінеті стояло письмове приладдя з висохлим чорнилом, і на аркуші, вставленому у приладдя, розпочали указ, але так і не дописали. У спальні на ліжку лежала книжка, відкрита посередині, і сторінки її, що лежали розгорнутими двісті років, вицвіли нерівно: те, що було під сонцем, стало жовтим, а те, що було в тіні, залишилося білим. За цією межею світла й тіні можна було прочитати, о котрій годині палац облишив жити далі й яка це була пора року.

Аврора пройшла палац першою і вимовила наприкінці те, що потім повторив кожен із шести по черзі, бо кожен знайшов тут своє:

— Це не палац мертвих. Це палац, який заснув. Різниця в тому, що мертвих ховають, а сплячих — будять. Підемо в кімнату з веретеном.

Кімната була на другому поверсі, у західному крилі, і її відчинили тим самим маленьким мідним ключем. Усередині була кімната, яку не можна описати словом «порожня», бо в ній стояло тільки одне: веретено.

Воно стояло вертикально на дерев'яній підставці в центрі кімнати, без жодної іншої опори, і оберталося. Повільно. Дуже повільно. Один оберт на чотири секунди.

Пані Дубрава, якби була тут, помітила б цю цифру першою. Першою її помітила Малефісента — вона зупинилася в дверях і не пішла всередину.

— Чотири секунди, — мовила вона. — Панове, чотири секунди. Ви пам'ятаєте період позіхань у королівстві, коли Сомна запускала свій сигнал? Чотири секунди. І потім три з половиною, коли сила зростала. Це той самий ритм. Це не веретено. Це маяк. Або насос. Щось у цій кімнаті працює в тому самому темпі, у якому працювала сонна магія вдома, і я мушу сказати це прямо: я знаю таку магію. Вона не моя, але я знаю її походження. Це жіноча робота. Це робота тієї самої школи, до якої належали Сомна та її вчителька. Хтось із цієї школи був тут. Або, — вона зупинилася, і всі зачекали, бо навчилися чекати на паузи фей, — або ця школа почалася тут.

Аврора увійшла в кімнату першою, і веретено не зреагувало на неї ніяк: воно оберталося далі, рівно, байдуже. Вона обійшла його, подивилася на підставку й побачила те, чого не бачив ніхто — бо всі дивилися на веретено. На підставці вирізали напис. Дрібний, старий, тим почерком, який мають люди, що вчаться писати за зразком, але вчилися давно й уже самі стали зразком, хоч і не прагнуть цього.

«Крутиться, поки хтось чекає».

П'ять слів. Пан Квіт переписав їх у реєстр і довго дивився на них, а потім сказав фразу, яку Проня занотувала і яка згодом увійшла до всіх трьох книжок про цю подорож:

— Панове, я двадцять п'ять років працюю з паперами й навчився одного: кожен напис має автора, і автор завжди відповідає на запитання, яке його мучило. Цей напис — це не опис. Це умова. Хтось замкнув тут щось під умову "поки хтось чекає", і це найхитріша умова, яку я бачив — бо її неможливо перевірити без того, щоб не знати, хто саме чекає. Запитання просте: хто? Тиха чекала двісті років. Країна чекала двісті років. Хтось із цих двох, а може, й обоє — це і є та сила, яка крутить веретено. І якщо ми знімемо чекання, веретено зупиниться. І тоді виникає запитання: що буде, коли воно зупиниться? Бо я більше не вірю в те, що в цій країні щось зупиняється без наслідків.

Малефісента нарешті увійшла. Вона підійшла до веретена впритул, простягнула долоню й зупинила її за пів ліктя, не торкаючись. Вона так стояла довго. Потім вимовила те, чого не розумів ніхто, і що було зрозуміло, здається, тільки їй:

— Це не прокляття. Я знаю, як виглядає моя робота, і знаю, як виглядає робота Сомни. Це — дар. Дар, залишений без адресата. Коли чарівник або чарівниця дає дар, а той, кому він призначався, не приходить, дар не зникає. Він крутиться. Він чекає. Він крутиться, поки хтось чекає — бо дар без власника не знає, чим заповнити себе. Панове, це веретено зробила жінка, яка колись подарувала цій країні щось велике, а та, кому дар призначався, його не прийняла. І дар залишився тут крутитися. Я знаю, як це буває. У мене самої одна робота крутиться й досі: кущ. Мій гнів вилився в кущ, бо той, кого я прокляла, вибачив мене раніше, ніж я встигла забрати гнів назад. Дар, який не знайшов адресата, стає кущем. Прокляття, яке не знайшло адресата, стає веретеном. І я щось розумію, дивлячись на це веретено, і це розуміння мені не подобається: це не веретено Сплячої красуні. Це не про сон. Це веретено, яке мало стати подарунком. І я хочу знати, ким був адресат.

Запитання «ким був адресат» залишалося відкритим чотири дні, і за ці чотири дні палац дав відповідь сам — бо палаци, які заснули, прокидаються повільно й по одному кабінету. На третій день Проня, яка розбирала кабінет із указами (пан Квіт дозволив розбирати, але вимагав реєструвати кожен аркуш, тож Проня до кінця подорожі зареєструвала чотириста шістнадцять аркушів), знайшла в нижній шухляді лист. Недописаний. Почерк був той самий, що й на підставці.

«Донько. Ти не прийшла на прощання, і я не пишу тобі докору — бо ти маєш право на власний шлях, як мав його кожен. Але я мушу сказати тобі одне. Я скажу це, а потім, може, знищу листа, бо матері не можна залишати дітям тягарів.