Глава 8. Відставка

Протокол відставки складали чотири дні, і ці чотири дні виявилися найважчою канцелярською роботою в житті пана Квіта. Хоча, здавалося б, що може бути простіше за відставку людини з посади, якої не існує?

Складність полягала в самому предметі. Пан Квіт сформулював її на першій нараді так:

— Панове. Я всю кар'єру оформлював відставки, і відставка — це найвдячніший із документів, бо він чистий: людина йде, посада залишається, наступник приймає. Але тут я маю справу з відставкою, у якій немає ні посади, ні наступника, ні навіть установи, яка могла б її прийняти. Якщо я напишу «звільняється з посади вартового сну», то ця посада вперше за двісті років одержить письмове існування, і хтось через п'ятдесят років знайде документ і вирішить, що посаду треба заповнити. Якщо я напишу «звільняється від обов'язків», то обов'язки залишаться невизначеними й перейдуть на того, хто поруч — а поруч, здається, нікого не буде. Я прошу раду на одну ніч. Мені треба подумати, і я не хочу думати при свідках: це мій перший документ, який я складаю не за інструкцією, а за совістю. А совість працює повільніше за інструкцію.

Ніч пан Квіт просидів у театрі. Це з'ясувалося вранці, бо Косеня прийшла до заїзду о шостій і сказала, що пана Квіта немає в кімнаті. А через годину він повернувся пішки з папкою в руках і з виглядом людини, яка ніч не спала, але й не змарнувала її. Він скликав усіх у загальну залу й поклав на стіл чистий аркуш, на якому було написано лише дванадцять слів.

— Ось усе, — сказав він. — Я цілу ніч писав варіанти. У мене їх чотирнадцять, усі вони лежать у папці й усі вони неправильні, бо кожен створює посаду. А потім я спустився вниз, у залу, і сів у крісло глядача — і там зрозумів. Панове, ніхто не може бути у відставці з чогось, чого не було. Пані Тиха не вартовий сну. Вона не обіймала посади. Вона просто не виходила. Двісті років. І тому документ має називатися не відставкою. Він має називатися виходом. Прочитайте.

На аркуші було написано:

«Я, Тиха, два століття не виходила з-за сну цієї країни. Сьогодні виходжу. Сон залишається людям. Стільці не охороняються. Нікого не заміщую, бо варта, яку треба заміщувати, — це не варта, а стіна. Запрошення в камені діє для всіх, включно зі мною.

Підпис».

— І дата? — спитала Проня, бо дата була її професійним рефлексом.

— Ні, — сказав пан Квіт. — Дати тут немає. Запишіть дату в реєстрі як "перший день після", бо календаря в цій країні немає, і ми не маємо права привезти свій. Країна має одержати свій перший документ у власному часі, а її час починається сьогодні.

Але головна складність виявилася не в документі. Вона почалася тоді, коли документ віднесли Тихій, і вона його прочитала, і заплакала, і підписала — а потім запитала одне:

— А що мені робити завтра вранці?

Це запитання виявилося важчим за двісті років, і на ньому майже зламалася вся експедиція. Бо коли людина двісті років виконувала одну, нехай і безіменну, справу, то після підпису в неї залишається ранок. І ранок треба чимось заповнити, а жоден протокол у світі не заповнює чужий ранок.

Пропозиції лунали одна за одною, і всі були неправильними. Малефісента запропонувала їй подорож: «Подивіться на світ, ви його заслужили, і він вам цікавий, бо ви зустріли нас». Тиха відповіла: «Я двісті років не рухалася далі трьох вулиць. Подорож — це не те, що починають у віці, коли твоїм головним рухом була тиша». Аврора запропонувала залишитися й жити в місті, як усі. Тиха відповіла: «А що я робитиму в місті? Я вмію стерегти й чекати. Місто не потребує ні того, ні іншого».

Вирішив усе, як завжди в цій історії, хтось із боку. Це була Косеня — і вона не запропонувала, а розповіла. Вона розповіла Тихій про свій заїзд: як він почався з однієї людини, яка приходила в хащі слухати спів, як кущ віддавав гілки, як з'явилося правило на дверях і як паломники почали приходити не по диво, а по спогади. І закінчила так:

— Пані Тихо. У нас у заїзді працює одне правило, і воно, здається, вам підійде: заїзд — це місце, де люди ночують між своїми днями. Ви двісті років жили в чужих снах. Ви маєте право на місце, де сплять по-чесному: утомлені, з подушкою, яку самі собі обрали. У театрі є чотириста крісел і сцена. Я думала всю дорогу, для чого там сцена з декораціями, які стоять двісті років, і от здогадалася: виходить, що театр — це дім для тих, хто вміє чекати. У нашому королівстві хатній театр ніхто не відчиняв двісті років, а ви могли б відчинити його першою. Не грати. Просто відчиняти щовечора й сидіти в третьому ряду. Люди приходитимуть або не приходитимуть. Але двері будуть відчинені, і ви будете тією, яка їх відчиняє. Це, здається, найближче до вашої посади, тільки тепер вона називається не варта, а поріг.

Тиха слухала й потім довго сиділа мовчки. А згодом вимовила ту фразу, яку Орест пізніше поставив епіграфом до своєї книжки:

— Дівчино, я двісті років була стіною. Ти пропонуєш мені бути дверима. Я не знаю, чи вмію. Але стіною я вже була, і з того досвіду знаю, що там нічого немає. Записуй: пані з хащів пропонує мені стати дверима, і я пробую.

А потім сталося те, що стало першою подією нової епохи цієї країни. І трапилося воно само собою, ніхто його не планував. Того ж вечора Тиха піднялася в театр, відчинила головні двері, повісила на них дошку (дошку знайшли в коморі — на ній хтось колись почав писати афішу й не закінчив, тож Тиха стерла недописане рукою) і написала:

«Театр відчинено. Щовечора, від заходу сонця. Вхід вільний. Всередині сімсот сорок казок, які тут написані. Хто хоче слухати — слухай. Хто хоче читати — читай. Хто хоче спати на кріслах — спи, бо крісла м'які і ми тут не лякаємо. Першу казку сьогодні читаю я. Вона коротка й без кінця. Кінець її — справа тих, хто прийде».

І першого вечора прийшло семеро. Сьомого дня прийшло сто тридцять. І це вже, як сказав пан Квіт, «статистика, яка робить протокол зайвим, бо вона сама собі протокол».