Глава 7. Розповідь, яку слухали двісті років

Аврора сіла навпроти неї, просто на підлогу — бо стільців в архіві не було, а сідати вище за ту, яка чекала двісті років, означало б почати розмову з неправди. Орест сів поруч із записником, і Тиха, побачивши той записник, мовила:

— Пиши. Двісті років у цій країні нічого не записували. Папір у нас чесний. Люди заснули, а папір — ні. І я хочу дізнатися, чим він там жив.

А потім Аврора почала розповідати.

Вона розповідала до вечора, і ми передамо не всю розповідь (вона повністю входить до хроніки Ореста, обсяг якої при переписуванні цієї книжки скорочено на два передруки), а те, на що Тиха реагувала. Бо реагувала вона не як глядачка, яка просто слухає, а як людина, яка двісті років тримала одне й те саме запитання — і в кожному чужому слові перевіряла, чи воно її запитання знімає.

Першим, від чого вона підняла голову, був опис школи.

— Школа? — перепитала вона. — Ви вчите людей, які живуть без вас, вашого?

— Ми вчимо їх не нашого. Ми вчимо їх власного. Сплячі вчать нових трав і обрядів, нові вчать сплячих читати годинники й договори. Ніхто не вчить, чим треба жити. Вчать лише того, чого не знають. І той, хто вчить, теж вчиться — бо перше правило наших зборів каже: хто приніс проблему, має принести й думку.

— А якщо в людини немає проблеми?

— Тоді вона сидить на зборах і слухає, бо збори — це не про проблеми. Збори — це про те, що людям треба бачити одне одного, коли нічого не відбувається. Інакше вони починають думати, що нічого не відбувається тому, що їх не помічають.

Тиха замислилася, і її пауза тривала не три секунди. Вона тривала довго, і це була пауза людини, яка так довго не мала з ким розмовляти, що вміння говорити в неї здичавіло й мусило знову знаходити свій темп. Потім вона мовила:

— У нас проблем немає. І тому нас не видно одне одному. Я двадцять років думаю, що це і є весь наш стан, і не вміла цього сформулювати. Ви сформулювали за три хвилини.

Другим, на чому вона зупинила розповідь, був кущ.

— Розкажіть про кущ ще раз. Від початку. І не пропустіть того, як він писав перший покажчик.

Аврора розповіла: про гнів, який ріс без нагляду; про кущ, який навчався; про претензію номер шістдесят один; про покажчики із запитанням «чи ви впевнені, що вам це треба?»; про опікуна; про запрошення в камені... І на тому місці, де Аврора сказала: «кущ листується охайним почерком», Тиха вперше за всю розмову розсміялася. Сміх її був тихим, недосконалим — так сміється людина, у якої м'язи сміху давно не працювали. Вона мовила:

— Гнів, який навчився писати... Я двісті років стережу країну, у якій гнів не навчився нічого — бо гніву тут не залишилося, нудьга його з'їла раніше, ніж він устиг вирости. Знаєте, що було, коли мені принесли останню новину перед сном, за тиждень до того, як усе скінчилося? Принесли новину, що один селянин розсердився через податок. Розсердився, не заплатив і не поїхав. Просто сидів удома й був сердитий. А сусіди ходили дивитися, бо сердитого тут не бачили зроду. І я тоді сиділа вечір і думала: сердитий селянин — це найцінніша людина в країні, і хтось має подбати, щоб гнів не зник. А потім прийшов спокій, який я сама й закликала, і гнів зник. Увесь. У мене самої не залишилося. Пане хроністе, запишіть те, чого я ніколи не казала: я приспала цю країну не тому, що хотіла спокою. Я хотіла, щоб у неї бодай щось було — хоч сон, хоч беззмістовний. Країна, у якій усе є, — це країна, у якій нічого не відбувається. Я подумала, що сон — це подія. Я двісті років виправляю цю помилку й не вмію її виправити, бо кожна моя дія тут — це ще один спокій.

Тут Малефісента, яка мовчала весь час, зробила свій крок. Вона дістала з торби порожню коробочку Сомни, поклала на стіл між собою та Тихою й мовила:

— Перед тим як пані принцеса розповість вам про борги, вибори та весілля, я маю показати вам предмет. Це коробочка. Вона порожня. Вона належить жінці, яка тридцять років будувала тишу так само щиро, як ви, і так само без злого наміру. Вона передала її мені з одними словами, і я передам їх вам слово в слово: «у країні, де все є в рівно такій кількості, яка потрібна одній людині, людина перестає прагнути. А хто хоче, щоб щось було, той ще не спить». Ви хочете, щоб у вашій країні щось було, пані Тихо? Ви хочете цього двісті років, і ваше "хочу" — це єдине живе, що в цій країні залишилося. І воно тримає вас на варті так само, як сон тримає їх. Ви дві половини одного прокляття, пані. Вони сплять, бо нічого не прагнуть. Ви не спите, бо прагнете за них. І поки хоч одна половина працює, прокляття ціле. Я накладала прокляття одинадцять років і знаю: зняти половину неможливо. Треба, щоб і ваше "прагну за них" теж кудись поділося.

— І куди мені його подіти? — спитала Тиха, і в її голосі уперше з'явився не спокій, а щось гостріше.

— А це, пані Тихо, і є запитання моєї подорожі, — сказала Малефісента. — Я їхала за море подивитися на майстерність, кращу за мою, і я її побачила. Ваша майстерність у тому, що ви двісті років тримаєте прокляття власним бажанням. Але ви зробили в ньому одну ваду, і вада ця — казка. Ви написали казку без кінця. Чарівниця в моєму віці не пише казок без потреби, і я знаю, чому ви її написали: це відкуп. Ви, сама того не знаючи, вплели в прокляття двері, крізь які воно може вийти. «Кінець пише той, хто дочитав». Двісті років ви чекали на читача. Я думаю, ви чекали не на читача. Ви чекали на того, хто скаже вам, що ви маєте право залишити свій пост.

Розмова тривала далі. Аврора розповіла решту: про Малефісенту, яка прийшла не воювати, а по справедливість; про пана Квіта, який реєструє навіть тишу (Тиха на це сказала: «пришліть його сюди на тиждень, я двісті років не мала протоколу, і без протоколу здається, ніби нічого й не було»); про те, як королівство виправило двадцять два передруки брехні; і про лист куща, який закінчується словами «ми будемо читати».

На листі куща розмова закінчилася, бо Тиха попросила прочитати його двічі, потім узяла його в руки (пан Квіт дозволив — це була друга його поступка за тиждень, і він зафіксував її також), віддала й мовила: