Глава 4. Острів, якого не було на мапах

Порт острова зустрів «Стару черепаху» тим, чим не зустрічав жоден порт трьох герцогств: несподіванкою. У портах, які знають розклад, корабель зустрічають митники. У портах, які не знають розкладу, корабель зустрічає натовп. Тут корабель зустріли восьмеро дітей, один старий із вудкою та жінка, яка несла кошик і, побачивши судно, поставила його на землю, аби мати вільні руки, щоб аплодувати. Аплодували недовго, бо через чверть години всім стало цікавіше запитувати, ніж плескати в долоні. І запитання почалися ті, які Орест потім назвав «дзеркальними до наших»: про королівство, про замок, про кущ... І одне — яке поставив хлопчик років семи й яке Аврора записала у щоденник запитань першим пунктом того дня:

«А кущ досі пише листи? Нам про нього розповідали, але казали, що це вже казка, а казки не бувають поштою».

Острів називався Гавань, і це була, за висловом Малефісенти, «перша назва за дев'ять днів, яку вигадала людина, а не інвентар». Острів лежав за п'ять днів ходу від берега Тихої Гавані, і ним не володів ніхто: не тому, що його забули, а тому, що його свідомо не приєднували. За словами старого з вудкою, який виявився найстаршим жителем і за сумісництвом неофіційним историком (посади історика на острові не було, бо посада — це запис у списку, а списків тут принципово не вели), острів тричі пропонували собі взяти сусідні держави. І всі три рази відмова ставалася сама собою, без ухваленого рішення.

— Як це — сама? — спитав пан Квіт. І це був перший раз за подорож, коли він запитав не для протоколу, а для себе.

— А так, — сказав старий. — Приїжджає чиновник, дивиться: порт маленький, податків немає, порядок тримається сам. Сідає писати доповідь, а доповідь не пишеться, бо писати про нас нічого: нічого не відбувається. Чиновник позіхає, відкладає доповідь, а згодом і справу. Так було тричі. Ми, до речі, нудьгу знаємо, пане чиновнику. У нас її не має ніхто, але про неї ми знаємо найбільше у всьому морі, бо ми — берег, до якого вона доходить. Звідти, — він кивнув у бік Тихої Гавані, — приходять до нас люди. Рідко, двоє-троє на рік. Приходять мовчки, дивляться на наш базар, на сварку рибалок, на те, як ми судимося просто на площі через паркан, — і плачуть. Ми дали їм їжі й притулку. Хто хотів — залишився. На острові зараз живе одинадцять таких. Працюють у нас садівниками, шевцями, а один займається найдурнішою ремеслом на острові: він учитель. Навчає дітей того, що ми й так уміємо, тільки робить це свідомо. І дітям це подобається, бо свідоме вміння — це майже казка.

Про одну річ старий сказав обережно, і його обережність пан Квіт заніс у реєстр окремим рядком із позначкою «перевірити»: не всі, хто втікав із Тихої Гавані, залишалися. Одинадцятеро залишилися. Троє повернулися. І один, сказав старий, не повернувся й не залишився: його забрали.

— Хто забрав?

— Ніхто не забирав, пане. Він пішов сам. Через тиждень після прибуття сказав: «Мені треба повернутися, там моя справа». І пішов. Ми дали йому човна. Він був, здається, людиною з ремеслом, пов'язаним із папером. Свого імені не назвав, а в човні залишив книжку й попросив передати її тому, хто прийде з-за моря й запитуватиме. Ми чекали на того, хто запитуватиме, двадцять два роки. Ви перші, хто запитав про нього сам, без того, щоб ми почали розмову.

Книжку принесли увечері, у таверні, де експедиція сиділа разом із половиною острова (на острові не розрізняли гостей і родичів: гості — це родичі, яких ще не навчили). Книжка виявилася зошитом. Тонким, у шкіряній обкладинці, із водяним знаком у вигляді кола — тим самим знаком, що й на двадцяти шести листах.

Пан Квіт, коли узяв зошит, зробив те, чого не робив ніколи за всю кар'єру: не відкрив його одразу. Він поклав зошит на стіл, накрив долонями й мовив:

— Панове, папір, який чекав двадцять два роки, має право на тишу перед читанням. Я реєструю тишу в одну хвилину, і це найменша тиша, яку він заслужив.

А потім відкрив, і перша сторінка була такою:

«Мене звати Лімб. Я друкар. У вашому королівстві, якщо ви коли-небудь його знайдете, я знаю принаймні трьох людей: Говарда з Веретян, якому я колись зіпсував книжку, і двох невідомих, яким я колись написав листа від імені чужої країни.

Так. Це я писав ті листи. Двадцять шість із них — моєю рукою, згодом більше. Мене зобов'язали це робити посадою секретаря зовнішніх листувань. Посада ця виникла тому, що листування із зовнішнім світом довелося централізувати: за моїх попередників із країни виходило стільки різних листів, що сусіди почали запитувати, чому у вас усе добре по-різному. Однаковість вписали в інструкцію. Натиск пера теж, — він писав не для тих, хто знайде книжку, він писав, ніби вгадав: — ви вже помітили натиск пера, я знаю, що ви помітили. Бо людина, яка помітить натиск пера, дійде сюди.

Я втік із Тихої Гавані тому, що я друкар. А друкар не може жити без того, щоб щось змінювалося бодай на літеру. У моїй країні слова не змінюються. Я двадцять років робив перші в житті цієї країни друкарські набори, і щоразу набір був один і той самий. І от одна річ, заради якої я пишу цю книжку й заради якої просив передати її тому, хто запитуватиме.

У країні є театр. Зачинений. Не заборонений — зачинений, що є різними речами: заборонене охороняють, зачинене просто тримають замиканим. Я в юності працював там статистом у першій дії "Донни Рози", останньої п'єси, яку там грали. І я знаю, де ключ, бо ключ від театру не забирали: його поклали на місце, на гачок біля брами сценічного майданчика. Він висить там двісті років, бо в країні, де ніхто нічого не чіпає, ніхто й не забирає.

У театрі, в архіві реквізиту, у скрині під написом "Донна Роза, перша дія", лежить не реквізит. Там лежать книжки. Усі казки цієї країни, зібрані доти, доки нудьга запанувала. Зібрані не мною — я тільки знаю про них. Там їх сімсот сорок. І серед них сто дванадцять — казки про сплячих. Про різних сплячих. Бо моя країна, панове, спала не один раз. Вона спала завжди. Несправедливість у тому, що там ніхто не заважає — це перший сон, найстаріший, і він почався не з прокляття й не з феї. Він почався з того, що одна жінка на троні колись вирішила, ніби підданим краще, коли їм нічого не треба.