Глава 2. Хто полетить

Розподіляти людей для експедиції почали за десять днів до ради про листи, хоча тоді ще ніхто не знав, що експедиція взагалі відбудеться. Це не парадокс, а властивість цього королівства: тут готувалися до речей до того, як вирішували, чи будуть вони взагалі. Досвід двох років показав, що рішення ухвалюються швидко, а підготовка триває повільно. І перші дванадцять днів після пробудження замок вчився саме на цій різниці.

Тому коли рада постановила «поїдемо», склад експедиції вже фактично існував. Залишалося тільки проголосити його вголос, що й зробив пан Квіт — із задоволенням людини, чия підготовка виправдалася раніше, ніж її офіційно вимагали.

— Перелік учасників подорожі з метою встановлення контактів із заморськими королівствами, — зачитав він, — підготовлений мною завчасно, що не є порушенням: передбачення подій не входить до моїх обов'язків, але входить до моїх звичок. Отже.

Пункт перший. Голова ради принцеса Аврора. Обґрунтування: особа, якій адресовано листи, має бачити їхній пункт призначення. Також особа, яка вже один раз прокидалася, є єдиною нашою фахівчинею з пробудження.

Пункт другий. Хроніст Орест. Обґрунтування: подорож без хроніста не відбудеться, навіть якщо відбудеться, бо нічого не залишиться, крім думок. А думки не підлягають реєстрації, я це перевіряв.

Пункт третій. Пані Малефісента. Обґрунтування подала особисто, письмово, і я зачитую не все: «Фаховий інтерес до майстерності, кращої за мою, і бажання помилитися в новому місці, бо вдома я щодо всіх уже помилилася, і це стало нудно». Кінцівку її листа я пропоную опустити, бо вона стосується мене особисто й є, на мою думку, відмовою від запрошення на обід, а не образою. Хоча наш канцлер дотримується протилежної думки.

Пункт четвертий. Пані Косеня. Обґрунтування: готельне господарство. Країна, до якої вирушаємо, незнайома, а заїзди є всюди. І через заїзд проходить уся правда про країну, бо в заїзд людина приходить втомленою, а втомлена людина — чесна. Це не моє спостереження. Це пані Косені, і я підписуюся під ним повністю.

Пункт п'ятий. Я особисто та секретарка Проня. Обґрунтування очевидне, і я його не викладатиму: протокол, у якому пояснюють, навіщо беруть протокол, займає більше місця, ніж сама подорож.

Тут пан Квіт зробив паузу, і всі зрозуміли, що є пункт шостий, і що пункт шостий не написаний.

— Пункт шостий, — мовив він нарешті, — відсутній. І ця відсутність є моїм рішенням, яке я виношу на обговорення. Пункт шостий мав би називатися «кущ». Насіння ми візьмемо, гілку в діжці теж, і це юридично є присутністю куща в експедиції у формі представництва. Але я мушу заявити: наш дім залишатиметься без однієї кореспондентської сторони, і листи за море, які ми домовилися писати, без друга-кореспондента будуть монологом. Тому я пропоную: кущ не їде, але пише. Щотижня. І пошту за море везтиме кожен корабель, який вирушатиме. Це повільно, але ми, до речі, теж повільні. І різниця у швидкості між нами та поштою виявиться, підозрюю, меншою, ніж нам здається.

Кущ відповів того ж вечора, і відповідь його була короткою:

«Я не їду. Я ніколи нікуди не їздив. Але скажу річ, яку хай занесуть до протоколу: за мої сто років у цьому краї я дізнався одне. Нудьгу не перемагають. Її перечікують, як перечікують зиму, або заповнюють, як заповнюють криницю. Переможена нудьга — це нісенітниця, бо вона не воює. Беріть насіння. Беріть гілку. Пишіть. Я читатиму. І майте на увазі: якщо через рік ваші листи почнуть писатися однаковим почерком й однаковим натиском, не пишіть мені більше. Пишіть листи до того, як почнете писати, як вони».

Це попередження скопіювали й вклали в кожен із шести мішків із майном експедиції, бо Малефісента наполягла, що воно має їхати не в пам'яті, а на папері: «Пам'ять у мене добра, але вона має ваду: зберігає те, що я хочу пам'ятати».

Розподіл обов'язків удома (серед тих, хто не їде) відбувся на окремій раді. Ця рада була короткою, бо вдома, на щастя, вже три роки як усе працювало. Король залишався головою ради з правом останнього слова, і на запитання, чи він не проти того, щоб донька їхала, відповів фразою, яку Орест записав не в хроніку, а в окремий зошит:

— Я відпускав її в хащі, коли їй не було й шістнадцяти, і там вона спала сто років. Зараз їй дев'ятнадцять, вона їде за море в свідомому віці — із хроністом, із феєю та з протоколом. Порівняйте ці два супроводи, і ви зрозумієте, чому я не проти.

Зоремир залишався при скарбниці й виділив експедиції суму, яка, за його словами, складалася з трьох частин: витрати на подорож, резерв на непередбачуване й третя частина, про яку він сказав: «Це гроші на випадок, якщо там усе дешеве. Нічого не коштує дорожче за розмову з людиною, у якої немає потреб, і на такі розмови я завжди відкладаю окремо».

Сомна залишилася при пансіонах і передала Малефісенті перед від'їздом один предмет: маленьку дерев'яну коробочку, порожню.

— Це для того стану, про який я попереджала. Коли відчуєш, що тобі там добре й не хочеться нікуди йти, відкрий коробочку. Вона порожня, і дивитися в неї немає на що. Але я тридцять років будувала тишу й знаю: людина, яка дивиться в порожню коробочку, хоче, щоб бодай щось було. А хто хоче, щоб щось було, той ще не заснув.

Останні дні перед відплиттям описані в хроніці Ореста детально, і з них ми переповімо три, бо решта належить до приватного життя, а приватне життя цього дому, за правилом куща, не протоколюється.

Перший день: Пампон випікав хліб у дорогу. Він пек його три доби без сну й наприкінці мовив: «Це хліб на вісім місяців. Він черствіє, але не гниє, бо я зробив його на тій культурі, що жила в тісті століття. Вона звикла до терпіння». Пані Дубрава взяла зразок на дослідження й через тиждень підтвердила: культура жива, терпляча і, за її висловом, «єдина істота в цьому королівстві, яка вже пережила один довгий сон і не забула, як чекати».