Глава 1. Пошта за морем

Лист, який усе змінив, прийшов у вівторок. Це варто зафіксувати, бо в цьому королівстві вівторок мав тепер офіційний статус дня, у який нічого не відбувається: так постановила рада на третьому році свого існування. Постановила після того, як за два попередні роки всі значні події траплялися в четвер (збори у Веретянах), у суботу (дві ради, одне весілля) і одного разу в п'ятницю (війна через підлогу, уже мирна). Вівторок залишався чистим, і саме тому пан Квіт любив вівторок найбільше: у вівторок нічого не відбувалося, і це давало йому цілий день на те, щоб розбирати те, що відбулося раніше.

А того вівторка нічого не відбувалося до третьої години пополудні, коли поштар приніс мішок. У мішку було двадцять шість листів, і всі вони прийшли з-за моря.

Королівство отримувало пошту з-за моря й раніше. Раз на місяць, із торговельним кораблем «Стара черепаха», який ходив із південного моря й привозив сіль, барвник і, за висловом Зоремира, «новини в кількості, достатній для чаю». Листи з-за моря були рідкістю, бо за морем, за загальною думкою, існувало три королівства, які нічим особливим не славилися: ні війнами (їх там не вели вже кількасот років), ні гостями (нікому було приїжджати), ні казками (жодної казки з тих країв не знала жодна друкарня трьох герцогств). І це, як з'ясувалося пізніше, було найважливішою ознакою, але тоді на неї ніхто не звернув уваги, бо відсутність казок здається нормальним станом будь-якого краю, поки не замислишся.

Двадцять шість листів лежали на столі канцелярії, і пан Квіт розкладав їх у хронологічному порядку, бо це був його спосіб думати. Проня стояла поруч із реєстром, і це був її спосіб думати: вона занотовувала, поки він думав.

Листи були від різних осіб. Один — від «Товариства морської торгівлі міста Тиха Гавань». Другий — від «Міської управи міста Тиха Гавань». Третій — від приватної особи, яка підписалася: «шануючий Вас купець першої гільдії». Четвертий від... пан Квіт зупинився на четвертому листі, підніс його до світла, поклав, узяв третій, поклав поруч і покликав Аврору, хоча зазвичай він не кликав нікого раніше кінця робочого дня. Мав правило: приходити до людей із запитанням не раніше, ніж з'явиться відповідь на нього.

Правило довелося порушити.

Аврора прийшла в канцелярію о четвертій, і пан Квіт показав їй те, що знайшов. Він показував мовчки, а мовчання його було таке ж переконливе, як у інших людей — розмова.

Усі двадцять шість листів були написані однаково.

Не схоже. Однаковісінько. Той самий папір (жовтуватий, цупкий, із водяним знаком у вигляді кола). Той самий почерк: рівний, округлений, без жодної вигнутої літери — такий мають люди, котрі вчаться писати за зразком і ніколи не перестають писати за зразком. Ті самі формулювання поваги: «шанована канцеляріє», «наскрізь вдячні за увагу», «маємо честь залишатися». І навіть дата... І це було те, що змусило пана Квіта порушити його головне правило: у дванадцяти листах, які прийшли протягом двох років, дата була написана з однаковим натиском пера. Не схожим. Однаковісіньким. Пан Квіт мав колекцію натисків пера, бо двадцять років служби вчать людину дивитися на те, на що не дивляться інші. І він стверджував, що натиск пера змінюється в людини так само, як хода: від настрою, від погоди, від того, що вона їла на обід. У дванадцяти листах за два роки натиск не змінився ані на волосину.

— Вони пишуть однією рукою, — сказав пан Квіт. — Або один співробітник писав усе, що не проблема. Або... — він зупинився, і Проня занотувала його паузу в реєстр, бо пауза пана Квіта завжди означала, що далі буде думка, яку він не готовий висловити до перевірки. — Або там, за морем, немає настроїв. Ані погоди. Ані обідів. Тобто вони є, але в них немає слідів. А сліди залишають тільки ті, хто рухається.

Аврора взяла найновіший лист і прочитала його вголос, бо канцелярія мала традицію: те, що стосується всіх, читається всім.

«Шанована канцеляріє королівства-за-хащами. З глибокою повагою повідомляємо, що в наших краях панує добробут, порядок і спокій. Торговельні обороти стабільні. Населення задоволене. Подорожувати до нас не рекомендуємо через відсутність визначних місць. Маємо честь залишатися вашими скромними кореспондентами.

P.S. Чекаємо вашої відповіді з нетерпінням».

Лист був ввічливий до нудоти. І в ньому було два речення, які суперечили одне одному так, як суперечать тільки дуже старі брехні: «населення задоволене» і «подорожувати не рекомендуємо». Задоволена країна запрошує. Країна, яка просить не приїжджати, може бути бідною, небезпечною або зайнятою. Але країна, яка пише «задоволена», «спокій» і «не приїжджайте» в одному листі, щось приховує.

— Чекають із нетерпінням, — мовила Аврора, поклавши лист. — Пане Квіте, скільки часу йдуть наші відповіді?

— Відповідей немає, ваша високосте. На всі дванадцять листів ми відповіли. Жодної відповіді не надійшло. Але кожен наступний їхній лист починається словами «дякуємо за ваш лист», і дата в ньому стоїть та, коли наш мав бути отриманий. Вони відповідають самі собі від нашого імені. І роблять це вельми ввічливо.

У канцелярії стало тихо. Проня перестала писати, бо існують фрази, які треба встигнути почути повністю.

— Тобто листування з цією країною, — повільно мовила Аврора, — ведуть вони з обох боків. За нас і за себе.

— Так. І мушу зазначити: за нас пишуть краще, ніж пишемо ми. У їхній версії наших відповідей немає жодної помилки. Я перевіряв. Дві помилки в наших справжніх листах вони виправили. Це або ввічливість найвищого ґатунку, або найтривожніша річ, яку я бачив у паперах за всю кар'єру.

Увечері того ж дня Аврора пішла до хащів.

Це стало звичкою другого року: двічі-тричі на тиждень, увечері, коли рада розходилася, вона сідала біля найстарішого стовбура, і вони розмовляли. Не все з цих розмов доходило до протоколу, бо кущ ще на другому році запровадив правило, яке Проня зареєструвала з приміткою «суперечить усій моїй практиці й саме тому чинне»: «Розмови під деревом не протоколюються. Дерево пам'ятає все, і в нього краща пам'ять, ніж у паперу, хоч папір про це й не знає».