Вступ

Ця книга починається з листа, який нічого не повідомляє.

Двадцять шість листів із-за моря, і в кожному — те саме: добробут, порядок, спокій, «гостювати у нас не рекомендуємо» та «чекаємо вашої відповіді з нетерпінням». Усі написані однаковим почерком, з однаковим натиском пера, з однаковою датою. Так пише не людина. Так пише країна, у якій нічого не відбувається — і не відбувається так давно, що відсутність подій перетворилася на статут.

У першій книзі красуня прокинулася і дізналася, що життя починається там, де закінчуються казки. У цій книзі вона пливе за море, аби побачити країну, яка ніколи не починала: Тиху Гавань, де всі ситі, охайні, спокійні — і де за двісті років ніхто й ніколи не запитав «чому». Нудьга, за якою вирушила експедиція, виявилася зовсім не хворобою. Вона виявилася здоров'ям, що нічого не відає про себе — країною, якій ніхто не пояснив, що хотіти можна, що цей дозвіл не вимагає чиєїсь згоди і що його можна видати собі самостійно.

Тут знову будуть супи, протоколи, казки без кінця і кущ, який пише листи стоячи. Та головний герой цієї книги — аж ніяк не подорож. Головний герой — запитання, яке ставить кожен, коли вдома все гаразд: навіщо тепер взагалі щось робити? Відповідь на нього ховається не за морем. Вона причаїлася в печері під каменоломнею, у кришталевій краплі, що двісті років утримувала чужий холод, та в заклятті, яке здатні зняти лише двоє: той, хто віддає, і той, хто приймає, — і обидва чітко усвідомлюють, що саме відбувається між ними.

Бо нудьга — це не відсутність справ. Нудьга — це добро, якого ніхто не боїться. А дім — це не географічна точка. Дім — той, хто читає твої листи стоячи.