Післямова

Коли я починав цю книжку, я думав, що пишу про сплячу красуню. До кінця зрозумів, що пишу про те, хто її розбудив, і чому це виявилося найменш цікавим запитанням.

Казка, з якою ми всі виросли, тримає нас одним трюком: вона закінчується раніше, ніж починається життя. Поцілунок, весілля, «жили довго й щасливо» — і завіса. Завіса потрібна не героєві. Вона потрібна нам. Бо дивитися, як красуня вчиться казати «ні», а принц шукає роботу відповідно до титулу, якому не вірить, — це важко. Казка захищає нас від головного запитання: а що робити зі щастям, коли воно нарешті настало і виявилося, що воно не вміє мити підлогу, сплачувати борги й розмовляти з батьками?

Тому перше, що я зробив у цій книжці, — не зняв завісу, а прибрав її. І тут одразу з'ясувалося, що в казці не було лиходія. Була людина, яку не запросили. Одна зекономлена дрібниця, один золотий прибор, який «не вмістився в бюджет» свята, — і з цієї дрібниці за сто років виросло чотири тисячі акрів терну. У цьому, мабуть, і полягає вся моральна механіка світу, який я описував: великі катастрофи ніколи не починаються з великих причин. Вони починаються з дрібної економії на людині, зробленої вчасно й бездумно.

Найбільшим відкриттям роботи над книжкою для мене став терновий кущ. Він задумувався як декорація: перешкода з казки, яка має на щось перетворитися, коли скінчиться прокляття. Він відмовився бути декорацією. З кожною главою він усе наполегливіше писав листи, і врешті виявилося, що найчеснішим персонажем книжки стала рослина, яка почала життя як чужий гнів. Мені здається, це не моя вигадка, а спостереження: усяке велике почуття, яке залишили без уваги, росте. Питання лише в тому, чи встигне хтось прийти до нього з «чому» раніше, ніж воно стане лісом.

Друге відкриття стосувалося протоколів. Я планував сатиру на канцелярію, а отримав протилежне: пан Квіт, який реєструє все, виявився не сатиричною фігурою, а героєм. Бо вести протокол — це, зрештою, відмова забувати. Історія, яку ніхто не записав, стає казкою. А казку потім хтось продає за безцінь, і в ній усі лінуються, а ніхто не винен. Двадцять два передруки брехні в цій книжці — це не про минулі століття. Це про будь-який тиждень.

Дехто з читачів, підозрюю, спитає: а де ж тут казка? Де магія, де дракон, де битва? Я відповім так: магія тут є, але вона соромиться. Вона в тому, що гілка торкається муру й залишає на камені слова. У тому, що сон уміє чути крізь кору. У тому, що чотири тисячі акрів терну вміють прощати — а це, за будь-якими мірками, диво більше, ніж увесь розчарований принц. Дракона я не дав, бо в цьому королівстві всіх драконів уже перетворили на юридичних осіб, і, чесно кажучи, вони почуваються краще.

Ця книжка зобов'язана багатьом, але найбільше — самому читачеві, який глава за главою запитував: «Продовжуй». Історія про дім, який запрошує, писалася в домі, який запрошував: я відчував це щоразу, коли наступна глава вимагала наступного запитання. Тож подяка — щира й без іронії.

Верес, як відомо з тексту, цвіте щосезону. А за морем, якщо вірити чуткам куща, спить королівство, яке не є проклятим. Його приспала нудьга — річ, тихіша за будь-яке прокляття, бо не має ані веретена, ані феї, ані умови про відкуп. У неї взагалі немає умов. І саме тому її так важко розбудити.

Я маю намір туди поїхати.

Кінець першої книги.