Глава 22. Жили недовго, але своє

Сомна прокинулася в перший день весни, і кущ сповістив про це не листом, а тишею: гілки над найстарішим стовбуром піднялися вранці на цілий лікоть, і крізь них пробилося сонце. Пані Дубрава, яка двадцять три роки вивчала хащі й один рік вивчала те, що під хащами живе чоловік (цей рік видався найцікавішим у її кар'єрі), зафіксувала пробудження в п'ять слів: «Температура кори впала. Вона говорить».

Сомна вийшла з дерева сама. Ніхто не бачив як. Вартовий, який чергував біля стовбура (тієї весни біля стовбура чергували добровільно, бо за два роки чергування біля сплячої вчительки стало місцем для роздумів, і учні школи принцеси записувалися в чергу на місяць наперед), обернувся на звук кроків. Дорогою, яку колись проклав принц, ішла жінка в сірому — ішла так, як ходять люди, котрі давно не носили власної ваги: обережно, випробовуючи кожен крок.

Перше, що вона зробила, було не запитанням і не подякою. Вона підійшла до муру замку, до запрошення, викарбованого в камені, і прочитала його. Потім прочитала вдруге. Потім торкнулася слів рукою, і пані Дубрава, яка вела хроніку, записала: «Торкнулася слів так, як торкаються дверей, перевіряючи, чи справді відчинені».

Аврора прийшла через годину. Вони не бачилися віч-на-віч відтоді, як розмовляли в пансіоні, і та розмова була про фонд, про терміни, про чотириста тисяч людей. Ця розмова була іншою, і відомо про неї зі слів самої Сомни, мовлених на першій раді, яку вона відвідала (сіла в кутку; куток на той час мав у замку вже шістьох постійних мешканців, і Малефісента під час відкриття «сезону кутків» сказала: «Куток переповнений. Треба розширення». Розширення зробили, і воно стало першою в історії замку архітектурною роботою, виконаною за рахунок гілки куща й за протоколом пана Квіта).

— Я вийшла, бо зрівняла рахунок, — сказала Сомна на раді. — І ще тому, що вчора вночі мала уві сні бал. Я сиділа на одинадцятому стільці. Ви не знали, що я бачила бал? Я бачила все: крізь кору видно добре, тільки без звуку. Я бачила жінку в сірому, і я її знаю. Вона приходила в пансіон двічі, коли я була молодою, і обидва рази я не впустила її за поріг, бо думала, що вона торговка. Вона писала умови. Я тамувала біль. Ми були двома відділами однієї контори й не знали адрес одна одної. — Вона подивилася на Аврору. — Я вийшла не тому, що перепросила. І не тому, що мене пробачили. Я вийшла, бо дізналася від жінки в сірому, що мою роботу можна робити інакше. Заглушувати біль — це замінювати життя. А запрошувати до нього — це повертати його. Ваша стіна, пані принцесо, зробила з моєї професії моє запрошення. Я хочу працювати. У замку, який запрошує.

Пансіон у Східних Брамах вона не залишила: зберегла над ним опіку, але правила переписала. Нові правила викарбували на дверях, і перше з них повторювало перше правило Веретян, бо Сомна сказала: «Веретяни мали це правило сімдесят років, і воно працювало, а я сорок років будувала те, що йому протилежне. Хай буде чужа формула. Вона чесніша за мою»: «Тут не лякають». Друге правило було її власним, і воно стало девізом усього, що вона робила далі: «Тишу пропонуємо. Не нав'язуємо».

Весілля відбулося через три тижні, у другу суботу весни.

Його не святкували так, як планувала королева два роки тому, бо від того плану нічого не залишилося — залишилося те, що виросло натомість. Запрошень не друкували: запрошення в камені дійшло до всіх, і люди приїжджали самі. Стільців не рахували: Косеня, яка відповідала за стільці (це вона вимагала виставити їх, і відмова їй означала б відмову людині, яка два роки тому прийшла віддати веретено), сказала: «Стільців буде стільки, скільки прийде людей. А скільки прийде людей, ми дізнаємося о другій годині — і тоді принесемо ще». Заїжджий двір «Дванадцятий стіл» накрив стіл на тисячу осіб просто в хащах, серед гілок, які кущ підняв мов шатра. Паломники, старости, смолярі, учні, канцеляристи, дві друкарні (обидві надрукували по книжці про цю історію та сперечалися, чия версія правдивіша — і обидві мали рацію, що й було задокументовано), правителі трьох корон, шість фей, дев'ята фея, одна вчителька, один арбітр із прайсом, у якому рядок «присутність на весіллі як герой-учасник» залишився невикористаним, бо Барвінок на запитання, герой він сьогодні чи глядач, відповів: «Ні. Я свідок. У прайсі цього рядка немає, і я його не додаватиму, бо те, що відбувається сьогодні, — безоплатне».

Орест та Аврора обмінялися обітницями без священника старого зразка. Обряд проводив Тиміш із Веретян, бо громади на території колишнього сплячого престолу за сто років виробили власний обряд. У ньому не було «чи даєте згоду», а було запитання, яке ставлять один раз: «Чи берете ви одне одного не кращими й не гіршими, а такими, якими є?». Обоє відповіли «так», і це «так» було (за протоколом, рядок 203) «першим словом у справі, яке не потребує перевірки».

Обітницю Аврора виголошувала, тримаючи в руках веретено. Веретено, яке вона віддала колись на митниці й яке повернулося до неї із цяткою чарівної матерії, дівчина повернула собі ще на Різдво — після розмови з Косенєю, яка сказала: «Це ваша річ, пані. Річ, від якої ви втекли, володітиме вами довше, ніж річ, яку ви тримаєте». Веретено стоїть тепер у залі замку, на підставці, під склом, із табличкою, і на табличці написано те, що склав пан Квіт (перший і останній музейний текст у його кар'єрі): «Веретено. Причина століття. Не чіпати. Але можна дивитися».

Кущ подарував весіллю цвіт. Він цвів усе свято — усі чотири тисячі акрів. Пані Дубрава, яка рахувала цвітіння, зафіксувала: «Повне цвітіння всього масиву. Повторне за сезон. Такого не описано в жодному гербарії, і я не описуватиму, бо деякі речі мають залишатися неописаними, інакше вони перестають бути собою».

Малефісента виголосила промову. Її не просили говорити, і це було правильно, бо промови, про які не просять, — єдині справжні. Вона підвелася, коли наливали узвар (вино на весіллі було, але перший тост виголошували узваром, бо так вирішила Косеня з формулюванням: «Перший тост цього дому вже був вином. Сто років тому, на хрестинах. Подивімося, чи можна почати з іншого»), і сказала: