Глава 21. Той самий бал

Бал відбувся в суботу, і він був не зовсім таким, як планувала королева. Втім, вона передбачила це ще взимку, тож не планувала нічого, крім одного: щоб у залі було достатньо стільців. Королева вимагала сімсот стільців. Канцлер казав, що це надмірно, але королева відповіла: «Після історії з дванадцятим столом я більше ніколи не рахую гостей наперед». Стільців виставили сімсот. Вони зайняли шістсот вісімдесят три місця, і одинадцять із них залишалися порожніми до півночі — про ці одинадцять пізніше напишуть окремі розділи в трьох книжках.

Порожні стільці були ідеєю Малефісенти. Вона сказала:

— Поставте одинадцять. Один для Сомни. Один для кожного, кого цей дім колись не запросив і вже не може запросити. І один — для того, хто прийде, але про кого ми ще не знаємо. Порожній стілець — це те саме запрошення, тільки спрямоване в майбутнє.

Питання про насіння в печатках вирішилося ще до балу, і вирішила його Косеня.

Дівчина дізналася про лист куща раніше за раду (заїжджий двір стояв на краю хащів, гілки над ним трималися за дах, і розмови в будинку було добре чутно; втім, ніхто не вважав це підслуховуванням: «кущ над дахом — це не стіна», зауважила Косеня, і пані Дубрава записала це як окрему властивість заїзду). Косеня не пішла на раду. Вона пішла в Східні Брами.

Дівчина прибула в пансіон за день до від'їзду трьох корон як гостя (заїзд мав угоду з пансіоном: паломники, які поверталися, ночували в обох місцях за пільговим тарифом, і це була, за оцінкою Зоремира, найкраща торговельна мережа краю). Вона попросила залу, де висів портрет, і звернулася з єдиним проханням: показати їй печатки, якими запечатано документи трьох корон.

Секретар спільних справ, чоловік на ім'я Довбня, який готував документи, показав їх, бо не побачив загрози в дівчині з заїзду «Дванадцятий стіл». Косеня подивилася на три печатки через лупу пані Дубрави (лупу вона взяла позичком і потім три роки не повертала, а пані Дубрава й не вимагала, бо знала, навіщо її взято) і побачила те саме, що бачив кущ: у воскову масу було вплетено насіння. Дрібне, живе, вересове. Три документи про «спільне управління цвітом» були не документами. Вони були посівом. Коли документи підпишуть у замку, насіння в печатках прокинеться від дотику руки, і цвіт потрапить під чари, які Сомна колись вплела у фонд: тишу. Не сон — тишу. Паломництво тривало б, але люди йшли б до квітів мовчки й поверталися б мовчки. А пам'ять, яку дарує цвіт, заступила б тиша, яку дарує фонд.

— Хто це зробив? — спитала Косеня.

— Радник королівства другого, — сказав Довбня рівно. — Він працював із фондом, поки пані Сомна ще вела справи. Вона не знала. Вона вписувала милосердя, а він — підпорядкування. Я знав це три роки. Але нічого не робив, бо що міг зробити секретар проти радника? — Він подивився на дівчину: — А тепер запитую вас, бо ви з хащів. Що робити?

Косеня відповіла те, що згодом стало першим правилом заїзду в другій редакції:

— Нічого. Не підписуйте. І скажіть йому, що це бачили. Хто зраджує тишу один раз, той боїться її наступного. Нам не треба його судити. Нам треба, щоб він знав: ми дивимося на печатки.

Радник королівства другого на бал не приїхав. Він подав у відставку за три дні до нього, офіційно — «за станом здоров'я». Стан його здоров'я, за чутками, покращав після переїзду в п'яте герцогство, де про хащі й не чули. Три корони приїхали на бал із документами, які тепер були просто папером. Це була найтихіша перемога в історії цього краю, і про неї не доповідали на жодній раді, бо Косеня сказала: «Протокол про це стане нагородою для того, хто це зробив. А нагорода — це початок другої спроби. Нехай це буде просто субота».

На балу були всі, кого очікували, й один гість, якого не очікував ніхто.

Правителі трьох корон приїхали й трималися окремо, як і належить коронам, але пан Квіт посадив їх за один стіл. Це був його план, зареєстрований заздалегідь під назвою «розсадження за інтересами»: представники трьох корон отримали місця поруч не один з одним, а з тими, з ким мали справи. Королівство перше сіло поруч із пані Дубравою (вони мали справу про дороги до хащів). Королівство друге — поруч із Зоремиром (справа про мито на спогади, яке так і не ввели, бо Зоремир довів: мито на спогади означає мито на згадку про голос матері, а як саме стягуватимуть мито з жінки, яка згадала матір, чиновник королівства другого пояснити так і не зміг). Королівство третє сіло поруч із паном Машком. Машко за вечір підготував у новій редакції справу про територію: у ній територія була не спірною, а суб'єктом, що тримає три корони за руки. А як можна сперечатися про землю, коли вона тебе тримає, юрист пояснив трьома прикладами з життя куща. Після третього прикладу представник королівства третього попросив вина.

Далі бал став просто балом. Про бали протоколи ведуть кепсько, тож переповімо те, що зафіксували інші свідки.

Танцювали. Король танцював із королевою перший танець — це було його рішення, підготовлене таємно. Під час танцю він сказав дружині фразу, яку вона записала в мемуарах із приміткою: «не для друку, але в мемуарах залишу, бо й мемуари мають межі друку». Павич відкрив бал співом, а герольд, який чекав на свій вихід із трубою, погодився зачекати — і чекав би ще годину, якби павича не зняли з карниза вельми дипломатично. Косеня прийшла в сукні, якої ніхто досі не бачив, а на запитання, звідки вбрання, відповіла: «Кущ віддав. Зафіксовано пані Дубравою як п'ятдесят першу добровільну передачу». Малефісента танцювала один танець — із Говардом-старшим. Про цей танець у книжці Косені «Дванадцятий стіл» написано єдине речення: «Вони не розмовляли. Їм вистачало того, що обидва пам'ятали те саме болото з різних боків».

Порожній стілець для Сомни залишався вільним до півночі. А о півночі сталося те, що перетворило бал на казку для нащадків. У цієї події є один свідок — кущ.

Одинадцятий порожній стілець — той, що «для того, хто прийде, але про кого ми ще не знаємо», — зайняла жінка. Ніхто не бачив, як вона увійшла. Вартовий на брамі присягався, що ворота не відчинялися. Косеня, яка дивилася в залу здалеку, присяглася, що стілець був порожнім і вона бачила його увесь вечір, бо мала звичку рахувати стільці (за вісімнадцять років у хащах вона звикла рахувати те, що може зникнути). Жінка сіла. Це була не Сомна — старша за неї, у сірому вбранні, без прикрас, із обличчям, яке всі в залі відчули як знайоме, хоча й не могли сказати, звідки саме.