Глава 20. Збори зачинателів

Три листи від трьох корон розкрили в присутності всіх, бо пан Квіт наполягав, що документи, які починаються зі слів «у зв'язку з балом», мають читатися публічно. Інакше бал перетвориться на переговори, а переговори, проведені під музику, завжди програє той, хто слухає вальс замість аргументів.

Листи були схожі, як брати. Кожна корона писала ввічливо. Кожна корона вітала з «ювілеєм пробудження». І кожна корона мала на дні конверта одну й ту саму думку, тільки загорнуту в різний обгортковий папір.

Королівство перше повідомляло, що воно щиро зраділо цвіту, і пропонувало взяти цвіт під спільну королівську опіку з будівництвом прикордонного поста та збором плати за входження до хащів — «в інтересах самих паломників». Королівство друге повідомляло, що усвідомлює важливість фонду Сомни (звідки воно дізналося про фонд, залишалося питанням; але відповідь була очевидною, бо в радах трьох герцогств сиділи люди, і один із радників фонду поширював чутки), і пропонувало «спільне управління справою милосердя». Королівство третє листувалося найкоротше, і тому було найчеснішим: воно вітало, зазначало, що територія під хащами юридично залишається спірною з 1774 року, і пропонувало вирішити питання до балу, бо «після балу рішення матимуть смак вина, а до балу — смак справедливості».

— Вони приїдуть на бал, — сказала Гельсія, склавши листи. — Усі троє. І кожен приїде зі своїми вимогами. Бали так і працюють: люди приходять по танець, а залишаються заради землі.

— Тоді ми підготуємося, — сказала Аврора. І вона запропонувала те, що потім назвали найнезвичайнішим засіданням року: збори зачинателів. За три дні до балу, у тому самому залі, де відбувалася вся ця історія, зібрати всіх, хто мав хоч якийсь стосунок до того, що сталося за два роки, і проговорити одне питання: хто кому що винен за сто років провалля. Не для вироку — для того, щоб на балу, коли приїдуть корони з питаннями про землю, хтось у залі мав відповідь не з паперу, а з власного досвіду.

Збори зачинателів відбулися в четвер, за три дні до балу. Перелік присутніх пан Квіт заніс до протоколу як додаток, який згодом музеї просили віддати їм (пан Квіт відмовив із формулюванням: «Протокол — не музейний експонат. Протокол — це список людей, а люди не переходять у власність»).

Були: король, королева, Аврора, канцлер, Зоремир, пан Квіт, Проня (як секретарка), пан Машко, пані Дубрава, Гельсія, шість фей, Малефісента, Говард-старший і Говард-молодший, Тиміш із Веретян і двоє старост інших громад, Косеня (як представниця заїзду, а не як дівчина з кутка: вона сама так визначила свою роль, і це було її друге рішення в новому статусі), Орест, пан Барвінок (він попросив слова, але йому відмовили, бо в зборах зачинателів не було категорії «арбітр»; він сидів на балконі й дивився, і це була, за його словами, найкраща його квитанція за рік), і — останнім рядком протоколу — «тернові хащі, представлені опікуном за відсутністю власного мовлення, але за наявності уваги: увесь час зборів південна гілка тримала вікно відчиненим».

Питання проголосив король, і він зробив це так, як умів тепер тільки він: коротко.

— Сто років тому ми лягли спати, і все, що з нами сталося далі, вирішили обставини, феї, канцелярії й одне веретено. Два роки тому ми прокинулися, і все, що сталося далі, вирішили ми, але не завжди разом. Сьогодні я хочу почути від кожного одне: що ти винен цьому століттю і що з цього воно винне тобі. Порядок — за бажанням. Почну я, щоб ніхто не мав права казати, ніби це страшно.

І він сказав. Про прибори не говорив — про них усе вже було мовлено. Він сказав про інше: що сто років вважав себе жертвою нещасного випадку, а не співавтором. Що заснув із відчуттям: «Я не знав, що той лист треба прочитати до кінця», а прокинувся з розумінням, що не читати лист до кінця — це і є форма володіння короною, і саме вона йому й не була потрібна. Він винен, сказав король, у тому, що два роки тому перший місяць керував не країною, а власною образою, і ця образа була для нього дорожчою за всі борги Зоремира.

Потім говорила королева. Про те, що вона мовчала сто одинадцять років тому, коли чоловік підписував економію, і що мовчання дружини під час підпису чоловіка — це не скромність, а співпідпис. І що вона два роки після пробудження виправляла це мовчання гучністю, а обидва підходи мали свою ціну.

Потім — канцлер. Це було очікувано, але виявилося важчим, ніж передбачали. Канцлер стояв і говорив про документи: що він за життя до сну визнав мертвими на папері п'ятнадцять родин, і жодна з п'ятнадцяти родин не знала, що їхні рідні перестали існувати юридично, поки ще існували фізично. Щодо сплячого королівства він просто завів шістнадцяту справу, і сон був для нього не катастрофою, а закриттям архіву. Він не вибачався. Він сказав:

— Я не змінився. Я тільки дізнався, що оформлене добро й оформлене зло мають однаковий підпис, і це підпис мій. Я залишаюся. Кому незручно зі мною працювати — зараз скажіть, і я піду оформлювати свою відставку у трьох примірниках.

Ніхто не сказав. Зоремир зауважив, що канцлер потрібен, бо інакше в краї ніхто не зможе відрізнити добро від зла за формою. А вміння відрізняти їх за формою, хоч це й гірше, ніж за змістом, краще, ніж не вміти цього взагалі.

Далі говорили феї, і шість промов шістьох фей склали окрему книжку, яку видали через рік під назвою «Дев'ята за чергою» (назва стосувалася того, якою за чергою фея виголошувала побажання під час хрестин і чим це закінчилося). Але на зборах важливо було одне, сказане Флорою, і це було адресовано не людям, а феям:

— Ми говоримо тут про провину перед людьми. Але в нас є провина перед собою. Сто років ми не збиралися. Сто років шість жінок, які подарували одній дитині все, крім права на власні рішення, жили поодинці й знали, що дари мають тріщини. І мовчали не від страху — від сорому. Сором — це той самий дванадцятий стіл, тільки його ставиш собі сам. Я пропоную: ми збираємося щороку. Тут. На балу, який цей дім дає на нашу пам'ять, і дивимося, що зробили наші дари за рік. І виправляємо те, що встигло заросТИ бур'яном.