Глава 16. Розслідування

Аврора вирушила з замку наступного ранку. З нею поїхали Орест, Косеня й один візник, бо Аврора наполягла, що шукати Сомну має саме та група, яку назвала Малефісента: спляча, котра прокинулася, шинкарський син і дівчинка з хащів. Пан Квіт пропонував гвардію. Малефісента відповіла через Проню: «Гвардія — це ті, хто охороняє від страху. Сомна не приймає тих, кого охороняють. Вона відчуває охорону так, як лікар відчуває, що хворому дали заспокійливе, і говорить із ліками, а не з хворим».

Гвардію залишили в замку. Замість неї Малефісента дала Аврорі три листи, запечатані воском із гілки куща, і мовила: «Не відкривай. Віддай, коли зрозумієш, котрий із них для якої миті. Вона навчилася в мене, а я навчилася на болоті: правильний лист у неправильний час — це брехня».

Дорогою Аврора запитувала Малефісенту про ученицю, і всі відповіді занотовувала в записник. Косеня потім, через роки, вела свою книжку про цей виїзд і в першому розділі писала: «Найважче було зрозуміти, що ми шукаємо не злочинницю. Ми шукаємо людину, яка переконана, що рятує світ. Такі не ховаються. Такі стоять на видноті й чекають, поки всі зрозуміють».

Знайшли Сомну на четвертий день, і Малефісента мала рацію: вона була на видноті.

Вона мешкала в місті Східні Брами — другому за величиною місті сусіднього королівства — і працювала в закладі, який називався «Притулок спокою». Це був пансіон. Офіційний, ліцензований, з дозволом на бланку опікунської ради, з печаткою медичного управління. У пансіоні доглядали літніх, важкохворих і — це був його головний благодійний відділ — безнадійно хворих дітей. Пансіон славився тим, що в ньому не чули криків. Усі заклади такого типу славилися сльозами, а «Притулок спокою» — тишею. Сусіди казали: «Там добре вмирають».

Директоркою пансіону була жінка років шістдесяти: спокійна, з рівними, упевненими руками й голосом, яким кажуть «сідайте» так, що сідаєш і відчуваєш вдячність. Вона приймала відвідувачів у кабінеті з квітами на підвіконні, а на стіні висів портрет її вчительки — жінки, обличчя якої на портреті не було видно, бо художник зобразив її зі спини.

Аврора дійшла до цього кабінету під виглядом клієнтки. Так замислював план. Вона прийшла нібито для того, щоб улаштувати в пансіон свою «хвору родичку». Орест удавав слугу, Косеня — хвору родичку (роль вдавалася їй легко: вона й справді була ослаблена тринадцятьма роками життя в хащах, які не зараховували до нормальних років). Сомна прийняла їх, оглянула Косеню, мовила кілька слів про догляд, назвала ціну, нижчу за ринкову, і запропонувала чай.

І під час чаювання вона мовила те, що зруйнувало весь план.

— Принцесо, — сказала вона, наливаючи чай і не підводячи очей. — Сідайте рівніше, стілець хитається. Ваш слуга тримає руку на поясі так, як тримають озброєні люди в прекрасній фізичній формі, а ваша хвора родичка дихає як людина, яка виросла на вересі. Я впізнала вас усіх трьох із порога, бо за одинадцять років знаю обличчя кожного, хто виходив із ваших хащів. Хащі бачили мене щоразу, коли я приходила по підписи, і вони чудово виховані: не показали жодної гілки.

Орест звівся на ноги. Сомна мовила:

— Не вставайте, юначе. Ваш батько знав мене ще до вашого народження. Сідайте, і я розповім вам усе, бо нічого не приховую. Приховувати — це те, що роблять злочинці. А я працюю в пансіоні з печаткою.

Те, що вона розповіла, записано в справі «Про Сомну» на п'ятдесяти шести сторінках, і хоч би як їх скорочували, суть завжди зводилася до трьох історій, які Сомна розповіла по черзі, наливаючи чай: рівно, без пауз, як читають свій текст люди, котрі репетирували його не перед судом, а перед самими собою, роками.

Перша історія була про пансіон. Він не завжди мав печатки. Сорок років тому Сомна прийшла до цього закладу тоді, коли він був притулком для злидарів, де помирали на соломі, і вночі тут кричали так, що сусіди винаймали житло подалі. Вона почала працювати санітаркою. Через десять років — завідувала. Через двадцять — мала будинок, штат, підряд на «тиху доглядову магію» від медичного управління трьох герцогств і лист подяки від самого сусіднього короля, якого потім не знайшли в його архіві, бо згадувати про це стало незручно. Тиша пансіону була її працею. Вона тамувала біль. Не знімала — тамувала, і різницю пояснила так: «Зняти біль — це чари влади. Вгамувати — це чари милосердя. Я не маю права на перші. Другі я взяла собі, бо ніхто їх не хотів: усі прагнуть чарівних мечів, а підписом під чарівною тишею ніхто не цікавиться».

Друга історія була про підписи. Записки, які носили дванадцятеро осіб замком та околицями, були лише вершиною. У трьох герцогствах Сомна збирала підписи сорок років. Підписи давали важкохворі, їхні родини, самотні люди похилого віку й матері, які тримали за руки дітей, котрим лікарі давали тиждень. Кожен підпис зберігався в глянцевій книзі на п'ятсот сторінок, і в книзі була одна умова, надрукована великим шрифтом: «Підписуючись, людина передає своє право на сон у спільний фонд сну. Фонд сну активується, коли сон стане милосердям для більшості». Сомна називала це фондом. Малефісента називала це посівом. Сомна на це заперечила так: «Моя вчителька називала це посівом, коли вчила мене структурі. Але вчителька залишила гнів рости в лісі, а я залишила милосердя рости в книжці. Порівняйте результати».

Третя історія була про термін. І вона була саме тією, заради якої Аврора приїхала.

— Пані канцлеринка Гельсія приїхала до мене місяць тому, — сказала Сомна. — Офіційно. З протоколом. Запитала, чи маю я стосунок до позіхань. Я відповіла: маю. Вона запитала: зупините? Я відповіла: ні. Вона запитала: що вам треба? І ось тут, принцесо, я хочу, щоб ви почули відповідь не з чужих слів. Мені нічого не треба. Фонд зібрано. Підписів — чотириста тисяч дев'ятсот. Насіння закладене в стовбури по всьому лісі, і ваш кущ, до речі, не зміг його виштовхнути: це вже не моя матерія і не його. Це матерія фонду, і вона належить тим, хто підписав. Позіхання — це перша хвиля. Друга хвиля надійде наприкінці весни. А потім королівство спатиме. Рівно, тихо, без болю. І не сто років. Назавжди. Бо милосердя, яке має термін, — це не милосердя.