Глава 14. Шинкар із очевидців

Говарда з Веретян викликали до замку не повісткою. Його викликали листом, який Аврора писала сама, і в ньому було одне речення: «Пане Говарде, ми знайшли вашу книжку. Приїдьте розповісти, якою вона була до друкарні».

Він прибув через чотири дні. Приїхав власним возом, із бочкою вина як подарунком (грошей за плату не брав — цього він не робив ніколи) і з виразом обличчя людини, яка двадцять два передруки чекала на це запрошення й вже перестала вірити, що воно колись надійде.

Його приймали не в тронній залі. Аврора наказала прийняти його в бібліотеці, за столом, на якому лежала книжка Косені. Це було рішення не для гостя. Це було рішення для книжки: вона мусила побачити свого автора.

Говард побачив книжку й сів без запрошення, бо ноги перестали його тримати.

— Двадцять два передруки, — мовив він. — Я знав. Мені щороку возять новий, щоб я подивився, як ще далі перекрутили мій текст. Я щороку його купую. У мене вдома двадцять дві копії, вони стоять у гардеробній, і відвідувачі думають, що я пишаюся.

— Ваш рукопис існує? — спитала Аврора.

— Існує. Три примірники. Один у мене. Один я віддав на болото — жінці, яка все знала. Один... — він подивився на стіл, потім на Косеню, яка сиділа в кутку, своєму новому постійному кутку. — Один я поклав у футляр і забив у стовбур. Для того, хто зможе дістатися. Я тоді думав: хтось же колись прокинеться. Нехай прокинеться з правдою, а не з тим, що продають на ярмарку.

Косеня підняла голову. Її книжку, її єдину правду про світ, тепер називали тим, що продають на ярмарку. Але вона мовчала, бо вже навчилася в замку, що спершу слухають, а потім сперечаються.

Те, що розповів Говард, занотовував пан Квіт, і цей запис згодом став тридцять другою сторінкою справи про веретено.

Тридцятий рік сну. Говард був тоді молодим чоловіком, який успадкував шинок і батькові борги. Борги він виплачував як умів, і однією з його клієнток, якій він возив товар, була болотна сусідка: свічки, гас, сіль, потім зошити, папір. Малефісента платила. Платила чесно й навіть надто точно, і з часом між шинкарем та феєю склалися стосунки, які не мали назви в жодному словнику: не торгівля, не дружба, а взаємини двох людей, яких обидва світи зробили зайвими.

— Вона мені розповіла все, — сказав Говард. — Про лист без приборів. Про дванадцятий стіл. Про структуру прокляття — з відкупом, про який ніхто не знав. Я записав. Я вмів писати, мій дід був писарем. І я пішов із цим рукописом у сусіднє герцогство, де була друкарня. Я думав: правда, якщо її надрукувати, перестане бути правдою лише однієї людини. Людина не може протистояти казці. Книжка — може.

Друкар, якому він віддав рукопис, звався пан Лімб. Він прочитав рукопис за одну ніч, уранці покликав Говарда й сказав фразу, яку той потім повторював двадцять два роки поспіль — щоразу все точніше:

— Пане Говарде. Ваша книжка правдива. Тому вона не продаватиметься. Правда — це знання, а продається бажання. У вас є два персонажі, яких усі знають: чарівниця, яку можна ненавидіти, і королівство, якому можна співчувати. Але у вашій версії чарівниця має причини, а королівство має провину. Це не бажання, пане. Це робота. Люди куплять книжку, якщо чарівниця буде злою без причин, а королівство засне через власні лінощі. Тоді читач зможе заснути з думкою, що сам він до таких лінощів не здатний.

— І ви погодилися? — спитала Аврора. У її голосі не було осуду. Був інтерес людини, яка сама останнім часом підписує документи, де одні слова замінені іншими, і знає, чому це робиться.

— Я погодився на компроміс, який став брехнею, — сказав Говард рівно. — Він залишив структуру прокляття. Залишив веретено й століття. Він викинув болото, лист, столи й причини, а замість причин написав «лінощі королівства». Я отримав гонорар, який утричі перевищив борги шинку. І я взяв його. — Він подивився на короля, який був присутній на цій розмові — як тепер був присутній кожен, хто мав стосунок до справи. — Ваша величносте, я скажу це вголос, бо двадцять років казав це тільки стінам шинку: я взяв гроші за брехню про ваш дім. Я не вибачаюся, бо вибачення без відшкодування — це те саме, що ваше «жаль» без «просимо». Я повернув би гонорар, якби знав, кому. Тепер знаю: за вашою ж формулою з указу, четвертим пунктом. Казка не має строку давності, але має межу. Я хочу знайти межу.

— Який зміст мав ваш третій примірник? — спитав пан Квіт. Це було його професійне запитання, і воно було головним: у справі про веретено рукопис був документом.

— Повний. Інакший. У ньому, — Говард подивився на Малефісенту, яка прийшла на розмову, бо її викликали як зацікавлену особу, і сиділа не в кутку, а за столом, бо Аврора пересадила її своїм другим рішенням того дня, — у ньому вона була не злом, а умовою. Прокляття в рукописі називалося не прокляттям. Воно називалося «столітнім договором». З умовою про відкуп. І останній розділ у ньому не був казковим. Він був рахунком. Списком того, що королівство боргувало феї: один прибор, один стіл, одна танцівниця на свято, яку можна було б запросто запросити з болота, бо вона тоді ще танцювала. Я перерахував усе. Я думав: коли-небудь хтось сидітиме за цим рахунком і заплатить.

Аврора довго мовчала. Потім спитала те, заради чого починалася ця розмова:

— Пане Говарде. Малефісента сказала нам, що одинадцять років поспіль уздовж хащів ходив чоловік на ім'я Говард. Вона вважала вас сусідом із герцогства. Ви йшли до замку?

— Я йшов до неї, — сказав Говард. — Я ходив уздовж хащів одинадцять років, бо по той бік, через болото, я їй уже все сказав. А в хащах хотів побачити те, про що писав. Вхід, про який у моєму рукописі не було жодного слова, бо я його не знав. Я шукав дорогу одинадцять років, пане, і кущ не пускав. А потім пускає якогось хлопця з шинку, — він глянув на Ореста, і погляд не був злим, але це був особливий погляд, — тому що хлопець ішов «заради історії». Я писав історію двадцять років. Де була моя дорога?