Глава 12. Перші вибори

Раду, призначену на суботу, довелося скасувати. Не через протести й не через драму: субота у Веретянах була днем жнив, і половина чиновників опікунської ради, з'їхавшись із трьох королівств, отримала повідомлення від пані Гельсії з двома словами: «Рада скасовується». Друга половина повідомлення пояснювала: «Жнива важливіші. Це теж чиновницьке рішення, і воно теж історичне, хоч ви цього ще й не розумієте».

Це рішення Гельсія потім захищала перед власним королем п'ять годин. Але воно дало їй головне: два дні спостереження, які змінили справу престолу до невпізнаваності. У неділю вночі вона написала примітку до досьє, яку пан Квіт потім просив подарувати для його архіву («ні, пане Квіт, це мої нотатки, вони підуть у землю зі мною»). Примітка містила один рядок: «Територія не спляча. Сплячий лише престол. Питання треба ставити не про престол, а про форму, у якій жива територія хоче бачити престол».

Форму території мали вирішити вибори. Але до цього ще треба було дійти, і шлях почався в неділю вранці, за сніданком у домі старости, де всі спали в одній кімнаті й снідали в одній кімнаті, і король уже другий день жив без карети, без трону й без звички, щоб при ньому ніхто не сідав раніше за нього.

Сніданок почався з павича.

Павич вибрав місце на лаві між королем і пані канцлеринкою Гельсією, і це було стратегічно, бо між ними залишалося місце, якого всі уникали. Гельсія поділилася з ним хлібом (вона це зробила не від ніжності, а тому, що вважала тварин найчеснішими учасниками будь-якої ради: вони не мають інтересів, які можна приховати). Павич прийняв хліб і залишився на лаві, і це вже було його власне рішення, до яких він мав схильність.

А потім король сказав те, що готував уночі. Він не спав у цій кімнаті нормально, бо прислухався до дихання ста двадцяти чужих людей за стіною, і в безсонну ніч щось у собі переосмислив.

— Пані канцлеринко, — мовив він. — Я хочу зняти свою заявку на престол.

Запанувала така тиша, що було чутно, як павич жує хліб.

— Не назавжди, — додав король. — Я не зрікаюся. Я прошу розглянути інше. Сто років тому я мав королівство, яке отримав у спадок, і я втратив його через сон. За цей сон... за це століття мої селяни змінилися на краще. Я бачив це учора. Вони не потребують мене такого, яким я був. І я не можу стати тим, ким мені треба бути, за один тиждень. Тому я прошу: не запитуйте сьогодні, хто буде королем. Запитайте, хто буде працювати. Престол може зачекати. Робота не чекає.

Це була найважливіша промова короля за його нове життя. Вона тривала тридцять секунд, і пан Квіт заніс її до протоколу повністю, хоч коротші промови зазвичай скорочував.

Гельсія зняла окуляри. Вона робила це тільки тоді, коли хотіла сказати щось без опори на папери.

— Ваша величносте, — мовила вона. — Я чотирма сотнями ревізій перевіряла королівства. І скажу вам те, чого не пишуть у жодній довідці. Найгірше, що може зробити монарх після повернення, — це повернутися в попередню форму. Це має вигляд стабільності, а насправді є спробою продовжити сон удруге. Ваша заява — перше за мою кар'єру зречення, яке є не емоцією, а свідомим рішенням. Я його приймаю. Тепер по суті: як саме, на вашу думку, має працювати те, що ви називаєте «роботою»?

— Не знаю, — сказав король. І це було, за підрахунками Проні, третє «не знаю» за місяць від осіб, які раніше не казали цього ніколи. У замку велася статистика: «не знаю» стало ознакою тверезого розуму.

— Тоді запитаємо тих, хто жив тут усі сто років, — сказала Гельсія. — Тиміше, старосте. Як це має працювати?

Тиміш, який снідав у кутку (бо навіть у власному домі з королівською свитою він залишався людиною кутка), поклав ложку.

— У нас у Веретянах сто років це працює так: питання ставить той, у кого воно є. Вирішують збори. Але збори можуть вирішувати долю села, а не королівства, — він замовк на мить, обмірковуючи думку. — Королівство — це вже не одне село. У нас тепер місто за хащами, смолярі на сході, громади на півдні, замок у центрі. Одними зборами це не охопити. Нам треба щось більше.

— Парламент, — сказала Гельсія рівно.

— Треба ж якесь слово, — погодився Тиміш.

— Мій чоловік би сказав, що слово вже є, — мовила королева. Вона снідала тихо до цього моменту, і коли заговорила, усі повернулися до неї. — Він би сказав «рада». У нашій родині це слово все ще означає кімнату, де сидять наші люди й кивають. Але я вчора дивилася на ваші збори, пане Тиміше, і бачила, чим вони відрізняються від нашої ради. У нашій раді всі сидять, бо їм наказано сидіти. У ваших — усі сидять, бо прийшли самі. Оце й є різниця, яку ми мусимо перенести на королівство. Але в кого є право голосу? Це питання я, як жінка, якій ніхто ніколи не дозволяв голосувати навіть за місце за столом, ставлю серйозно.

І тут Гельсія зробила те, за що її згодом називали матір'ю виборчого права цього краю, хоч сама вона хотіла б, щоб її називали просто доброю чиновницею:

— Пропоную вирішити це так, як вирішується все в цих землях. Запитати. Усіх. Не «всіх, хто має майно» і не «всіх, хто народився тут» — бо ця земля сто років належала й тим, хто народився поруч, а народилися наній не всі. Голосування мають відбутися в кожному селі, на кожній вулиці міста, у замку, у корчмі «Сухе веретено» і в хащах, якщо хащі виявлять таке бажання. Питання одне. Не «хто король» і не «парламент чи король». Питання: «Якою має бути влада, щоб ви перестали боятися, що завтра щось відберуть?». Відповіді ми зберемо в папки, а з папок сформуємо систему.

— І хто ж рахуватиме? — спитав Зоремир. — Не ображайтеся, але я знаю ціну розрахункам, які роблять зацікавлені особи.

— Рахуватимуть, — сказала Гельсія, — учні школи принцеси. Молодь, яку навчили рахувати й годинники, і договори. У них немає титулів, немає минулого в цих землях до цього місяця і немає причин брехати. Проню, — вона звернулася до секретарки пана Квіта, — ви очолите перелік?