Глава 11. Король і королева проти сучасності

Наступного дня опікунська рада мала розглядати питання престолу. Але престол, як виявилося, не існував окремо від того, що від нього залишилося, і перший же документ, який пані канцлеринка Гельсія поклала на стіл, виявився не про короля, а про селян.

— Ваша величносте, — сказала вона, — перш ніж говорити про ваше право на трон, я мушу прочитати вам ось це. Доповідь про стан справ на території, що перебувала під опікою.

Доповідь складалася із сорока сторінок. Зоремир прочитав її вранці (він мав копію, бо пан Квіт, дотримуючись професійної етики, давав копії всім сторонам: «таємниця у справі престолу — це спосіб програти») і сказав королю одну фразу перед засіданням:

— Ваша величносте. Ваших селян за сто років ніхто не грабував. Це ускладнює справу.

Король не зрозумів. Тоді Зоремир пояснив.

Опікунська рада не управляла сплячими землями безпосередньо. Вона їх орендувала. Точніше: громади поза хащами, дізнавшись, що земля за кущем належить «сплячому престолу», уклали з радою договори про користування лісом, луками та смоляними угіддями по краю. І ось про що йшлося в доповіді: за сто років громади самоорганізувалися. У них з'явилися виборні старости, розписи на сіножаті, спільна скарбничка на мости, судження старшин із правом оскарження до ради і — це слово було підкреслене в доповіді чужою рукою — збори. Дерев'яна зала зборів стояла в селі Веретяни вже сімдесят років, мала піч, лавки на сто двадцять осіб і список правил, написаний на дверях. Перше правило: «Тут не лякають». Друге: «Хто приніс проблему, має принести й рішення».

— Вони жили без нас, — сказав король. — Сто років без короля, і в них... збори?

— Так, ваша величносте.

— Але хто ж ними керував?

— Ніхто. У цьому й полягала, здається, ідея.

Король і королева готувалися до цієї ради як до реставрації. Про це слід сказати чесно, бо вони самі потім зізнавалися в мемуарах (королева написала свої, король своїх не написав, але диктував дружині, і дружина записувала не все). Вони мали план. План називався «Повернення порядку» і складався з одинадцяти пунктів: відновити десятину, відновити турніри на честь дня пробудження, відновити придворні посади за списками, відновити обов'язкову працю на королівських полях три дні на рік (пункт короля), відновити милість по святах (пункт королеви, вона вважала його пом'якшенням) — і так далі, аж до одинадцятого пункту, який стосувався павичів: відновити їхній офіційний статус.

Цей план поклали на стіл перед Гельсією, і вона прочитала його повністю, не перериваючи, що було в її стилі. Потім мовила:

— Я маю запитання щодо кожного пункту. Але спершу одне, загальне. Хто з вас був на зборах у Веретянах?

Тиша.

— Ваша величносте, я кажу це не як звинувачення. Я кажу це як чиновниця, яка за своє життя провела чотириста ревізій і дізналася одне: порядки, перераховані на папері, завжди мають кращий вигляд, ніж порядки, які працюють. Ваші одинадцять пунктів — це порядки, які працювали за вашого прапрадіда. А зараз я запропоную поїхати й подивитися на порядки, які працюють тепер. Рада переїжджає у Веретяни на два дні. Усі. Так буде швидше.

Виїзд у Веретяни увійшов в історію замку під назвою «дві черги». Королівська родина вирушила в каретах зі свитою, гвардією, павичем (павич поїхав на даху карети, і це було його самостійне рішення) та кухарем Пампоном, який повіз тісто, бо мав призначення на суботу. Чиновники виїхали за годину до них, на поштових конях, без свити, і прибули на пів дня раніше — встигли побувати на зборах (що відбувалися щосереди), поспілкуватися зі старостами й прочитати список правил на дверях.

Коли карета короля під'їхала до залу зборів, зібрання якраз закінчувалося, і з дверей виходило сто двадцять осіб. Вони розступилися перед каретою, і король почув, як хтось у натовпі сказав:

— Дивіться, приїхали з казки.

Слово «казка» король почув уперше в такому контексті. Воно не було образливим. Воно було гіршим: милостиво-приємним. Люди усміхалися, хтось приніс дітей подивитися, одна жінка розчулилася до сліз, і все це було так, як зустрічають мандрівного фокусника, а не володаря.

Староста Веретян, чоловік на ім'я Тиміш, уклонився правильно й глибоко, бо етикету його вчив дід, який народився ще до прокляття. Але далі він зробив те, чого не передбачав жоден етикет: перейшов одразу до справи.

— Ваша величносте. Ми раді вас бачити. У суботу в нас жнива, і ми запросили б вас на обід, але обід буде в полі, бо в суботу в нас працюють усі. Я можу показати мости, які ми збудували, скарбничку та судження старшин. Або ви можете просто поговорити з людьми. Що оберете?

Король хотів сказати: «Покажи мости». Він уявляв це так: пройдеться мостами, люди схиляться, він виголосить кілька слів про єдність корони й народу. Але перед тим як відповісти, він глянув на Аврору. Аврора стояла позаду й дивилася не на нього, а на список правил на дверях. Вона щойно прочитала друге правило й чомусь усміхнулася.

— Я поговорю з людьми, — сказав король.

Це рішення далося йому дорого. Люди говорили з ним відверто, бо список на дверях зобов'язував і гостя, як пояснив Тиміш («друге правило поширюється на всіх, хто заходить, ваша величносте, навіть на вас, вибачте»). За два години король почув, що десятину згадують як «те, що було, слава Богу, минуло»; що королівські поля вони за сто років почали вважати громадськими; що милість по святах вони замінили судженням старшин, бо «милість залежить від настрою, а старшини — від свідків»; і що про турніри вони чують уперше, але двоє хлопців зацікавилися, і це була, мабуть, найуспішніша частина програми.

А увечері, на зборах, які скликали спеціально, відбулася розмова, яку Проня занотувала і яку потім читали в школі, відкритій Авророю. Її читали не як історію, а як приклад, і називали «урок із двома помилками».

Королева запитала Тимоша:

— Ви сто років жили без короля. Скажіть чесно: чого вам бракувало?