Глава 10. Збори добрих фей

Опікунська рада приїхала в суботу, і разом із нею — чого ніхто не планував — прибули феї.

Це не було змовою. Це сталося через лист. Лист Малефісенти про її прибуття, який канцелярія розіслала за формою всім учасникам хрестин «для з'ясування обставин», дійшов до шести адресатів. І шість адресатів, прочитавши слова «суд над феєю», зробили те саме, що зробила б будь-яка родина, дізнавшись, що судитимуть родича: зібралися разом. Дві прилетіли (політ над хащами кущ дозволив обом, чому пані Дубрава пізніше присвятила окремий розділ звіту), чотири приїхали диліжансом — у звичайному одязі, бо фея в мантії 1724 року привертала б забагато уваги, а фея в плащі паломника — ні.

Отже, у суботу вранці в замку одночасно опинилися: опікунська рада з семи осіб на чолі з пані канцлеринкою Гельсією (жінкою сухою, швидкою, з окулярами на ланцюжку й звичкою читати документи під час привітань), шість добрих фей, одна фея під судовим питанням, яка чекала в корчмі «Сухе веретено», королівська родина, уся придворна управа, пан Машко з папкою, пан Квіт із Пронею — і кущ, який у день ради розступився по всьому периметру, ніби відкрив двері навстіж.

Павич на карнизі мав вигляд єдиної істоти, яка не відчувала до цього жодного інтересу.

Рада почалася з процедури, і процедура одразу зіштовхнулася з реальністю.

Пані канцлеринка Гельсія поклала перед собою справу престолу (товсту), справу нерухомості (теж товсту) і довідку про особу, що підлягає переслідуванню за давньою справою (тонку, бо в сусідньому королівстві про Малефісенту майже нічого не знали: сто років її ніхто не бачив на людях). Вона оголосила порядок денний: спершу престол, потім майно, далі — фея.

— Тоді я вимагаю слова, — сказала найстарша з добрих фей, та, що подарувала на хрестинах розум. Її звали Флора, і вона була у своєму звичайному плащі найменш переконливою з усіх присутніх, бо мала такий вигляд, ніби плащ на ній — явище тимчасове. — Бо ці три справи — це одна справа, і в ній ми — не свідки. Ми — співучасниці.

Гельсія підняла очі від документа. Вона не так часто чула, щоб свідок називав себе співучасником, і тому на мить утратила темп.

— Поясніть.

— Поясню. Але попрошу, щоб занотовували. Усі шість із нас говоритимуть по черзі, і кожна скаже, що саме вона подарувала на хрестинах і що з того вийшло. Бо ви приїхали судити чарівницю, яка наклала термін, а я скажу вам: у кімнаті того дня було дев'ять осіб, здатних накласти дар, і всі дев'ять його наклали. Різниця лише в тому, що вісім дарів були приємними. А про приємні дарування ніхто й ніколи не запитує, що вони зробили з людиною.

І вона почала першою, тому що була найстаршою.

— Я подарувала розум. Запис у літописі: «дар мудрості». Я встигла до чарівниці. І ось що я скажу: мудрість у дитини, якій немає й року, — це не дар. Це навантаження. Коли вона заснула в перший день прокляття — я відчула це через сто миль, — то й наступні два роки спала неспокійно, бо дитина всередині сну мислила. Мислила уві сні, ваша милосте. Ви коли-небудь чули, як спить розумна дитина? Вона тривожиться. Я подарувала їй тягар, і його ніхто не зняв досі.

Друга фея, та, що дарувала красу, говорила коротко й неохоче. Її звали Жасмин, вона була наймолодшою, і те, що вона сказала, суперечило тому, що переказував від неї Орест три місяці тому (тоді вона передавала через людей, що краса — дурний дар, треба було давати стійкість). Тепер, віч-на-віч, вона мовила інше, і правда, як завжди, лежала посередині її власних суперечностей:

— Я дарувала красу. Я не відмовляюся від цього. Але мушу сказати те, за що мені соромно: я дарувала красу не їй. Я дарувала її собі. Сто років по тому всі пам'ятатимуть, що красу подарувала Жасмин. Це була моя реклама. Дитина була дошкою, на якій я викарбовувала власне ім'я. Увесь наш дар — це реклама, панове. Шість фей, шість підписів на немовляті. Чарівниця принаймні підписала застереження. Ми підписували схвалення.

Третя фея, дарувальниця співу, розповіла, що голос Аврори сто років чули в сусідніх селах як спів у хащах. На цьому співі виникли дві релігії, одна з яких діє й досі. Аврора дізналася про це тільки зараз, і її обличчя в цю мить Проня описала в протоколі одним словом: «тиша».

Четверта, дарувальниця доброти, мовила те, що стало другим центральним документом дня після промови Флори:

— Доброта — це мій дар, і я мушу визнати його ваду. Доброта, яку дають зовні, не має меж. Людина з таким даром не може сказати «ні», і сто років тому саме тому ніхто в цій родині не сказав «ні» канцелярії, яка зекономила один прибор. Прокляття склала чарівниця. Але можливість для нього створив наш дар. Аврора не вміла відмовити. Їй і зараз важко. Я бачила, як вона на радах мовчить, коли треба було б сказати різко. Це не виховання. Це я. Я це зробила. І я прошу занести до протоколу, що дар можна зняти, і я готова спробувати, якщо вона захоче.

Усі подивилися на Аврору. Аврора мовила:

— Занесіть. І я подумаю. Не зараз. «Дякую» і «зніміть» — це різні відповіді, і я маю право виміряти обидві.

П'ята й шоста феї порушили симетрію, бо їхні дари в літописі не значилися. Це була та пара, про яку офіційна версія мовчала: одна подарувала «блаженний сон у разі лиха» (і саме її подарунок зробив сон королівства глибоким і рівним, без жахіть, і саме тому всі спали спокійно сто років, і саме тому прокинутися було так важко: спали люди, яких ніхто не будив ізсередини). А друга подарувала... і тут вона зупинилася, бо її дарунок не мав назви в жодній мові, тож вона описала його так:

— Я подарувала їй можливість бути поміченою. Усі найкращі дари вже було роздано, до мене черга дійшла дев'ятою, і я зрозуміла: дитина з розумом, красою, добротою і співом буде оточена увагою, але залишиться непоміченою. Тому я мовила: «Вона буде тією, на кого чекають». І це здійснилося, як ви бачите. Принц прийшов. Кущ чекає досі. І те, що ми тут сидимо, — це теж її дар, бо заради неї з'їхалися з усього королівства.