Частина LX. Дім, який залишився

«Іноді щасливий кінець — це не коли все закінчилося. Це коли після всього пережитого ти все одно знаходиш місце, куди хочеш повернутися.»

Минуло три місяці. Іноді здавалося, що той день залишився десь дуже далеко. А іноді достатньо було лише випадкового звуку, запаху дощу або чиєїсь різкої тіні на стіні, щоб усі на секунду згадали. Але тепер спогади більше не жили між ними. Вони жили поруч. Разом із ними. Але вже не мали такої сили.

Будинок Хаято змінився непомітно, поступово. Спочатку Шін приїжджав лише ненадовго. Потім залишався на вечерю. Потім якось непомітно почав ночувати. Тепер ніхто вже навіть не питав, чи залишиться він. Просто зранку його чашка стояла на кухні. А поруч із нею майже завжди лежала якась нова іграшка для Елізи. Дівчинка вже давно перестала соромитися цього будинку. Вона могла вранці забігти до Дама й без попередження стрибнути йому на спину.

— Дам!

— А-а-а! Елізо!

Вона сміялася так радісно, що увесь сон знімало як рукою.

— Лоскотно! — Дзвінко промовила Еліза.

— Я ще навіть не почав!

І тоді він починав. За кілька секунд весь будинок наповнювався дитячим сміхом. Хан спочатку лише спостерігав. Тепер він теж сміявся. Іноді Еліза сиділа поруч із Реном, поки той щось читав. Часто запитувала його про медичні терміни. Рен з радістю пояснював все. Іноді Еліза допомагала Марко сортувати бинти, хоча він кілька разів пояснював, що це зовсім не іграшки. А одного ранку вона опинилася в додзьо.

— Ноги ширше. — Спокійно сказав Хаято.

Еліза старанно розставила ноги.

— Так? — Спитала вона, подивившись на власні ноги і одразу підняла очі на вчителя.

— Ще трохи. — Промовив Кай, який стояв поруч.

— Уже краще. — Радісно сказав Хаято.

Еліза гордо випросталася.

— Я теж буду битися?

Дам, що стояв позаду, одразу втрутився, підіймаючи руки вперед.

— Тільки не з Каем.

— Чому? — Еліза одразу стала рівно і повернулася.

— Бо він програє і потім буде ходити сумний.

Кай повернув голову та суворо подивився на брата.

— Дам. — Попередив Кай.

— Я мовчу.

Усі засміялися. Навіть Хаято.

***

Дам змінився найбільше. Він став зосередженим. Настільки, що це почало лякати всіх. Якщо Дам мовчав більше тридцяти секунд, Кай уже починав підозрювати щось страшне.

— Ти чого такий? — Питає Кай, очікуючи щось неймовірне.

— Який?

— Тихий.

— Я думаю.

Кай одразу подивився на Рена та звернувся до нього:

— Рен.

— Що?

— Він думає. — Кай навіть кивнув в бік Дама.

Рен повільно підняв очі, завмер і впевнено промовив:

— Це небезпечно.

Дам фиркнув, але посміхнувся. Він усе ще залишався Дамом. Просто тепер за жартами з’явилася серйозність. Він більше не сприймав тренування як гру. Не після того, що сталося.

Рен дедалі більше часу проводив із Марко. Спочатку просто допомагав. Потім почав ще більше ставити запитань. Потім залишався після того, як інші йшли тренуватися. Марко помітив це. Одного вечора він закрив медичний довідник і подивився на Рена.

— Ти хочеш навчатися серйозніше? — Спитав Марко, уважно дивлячись на хлопця.

Рен здивовано підняв очі, не вірячи в те, що почув. 

— У вас?

— У мене. — Марко кивнув.

Рен мовчав декілька секунд, думав та зважував.

— Навіщо? — Здивовано спитав Рен.

Марко сперся руками об стіл.

— Тому що ніхто з нас не знає, чи закінчилося це.

Погляд Рена став серйозним. І Марко розумів, що все може змінитися. Демон міг зникнути. Міг утекти. Міг чекати. Але вони більше не хотіли бути беззахисними.

— Я хочу. — Нарешті відповів Рен.

Марко лише кивнув.

— Тоді почнемо завтра.

Лія також повернулася. Не просто на ноги. До себе. Вона знову бігала, знову тренувалася, знову тримала меч. І одного ранку Дам стояв посеред додзьо, витираючи піт із чола.

— Ти точно не хочеш дати мені фору? — Спитав Дам, сподіваючись на доброту сестри.

— Ні. — Ліа усміхнулася.

— Хоч маленьку? — Дам лише подивився на сестру з проханням.

— Ні.

— Я поранений психологічно.

— Це не медичний діагноз.

Рен пирхнув. Кай що стояв біля стіни, схрестивши руки на грудях, втрутився в розмову:

— Дам, просто здавайся. Це моя порада.

— Замовкни. — Пробуркотів Дам.

За кілька хвилин Дам вже лежав на татамі, дивлячись на стелю. Лія зупинилася поруч та простягнула йому руку.

— Вставай.

Він подивився на неї знизу.

— Ненавиджу тебе. — Тихо прошепотів Дам.

— Знаю.

Він схопив її за руку, приймаючи допомогу.

— Але радий, що ти знову така.

Лія лише усміхнулася. Не змогла пропустити це зізнання.

Кай тепер майже завжди був поруч з Лією. Наче після того дня так і не навчився відходити далеко. Він так само часто носив Лію на руках. А та навіть не сперечалась, бо було так спокійно і приємно. Вони разом тренувалися. Разом їли, разом гуляли, разом поверталися до кімнати. Навіть спали тепер в одній кімнаті. На що Дам одного разу подивився на них поверх чашки й серйозно сказав:

— Майстре, для Лії вже час купити окремий будинок.

Рен ледь не вдавився чаєм. Хаято прикрив очі. Шін тихо засміявся. А Лія кинула в Дама серветкою. Кай лише обійняв її за плечі та промовив до дівчини.

— Не слухай його.

— Я й не слухаю. — Відповіла Ліа, подивившись на хлопця.

— Правильно.

— Але він має рацію. — Впевнено погодилася Ліа.

Кай завмер та за секунду кивнув головою, погоджуючись. Дам переможно посміхнувся та підняв руки вгору.

— Я знав! Вони вже навіть розмовляють так, ніби нас немає! 

Лія засміялася. І Кай зрозумів, що саме заради таких моментів він колись боявся її втратити.

Хаято теж змінився. Одного дня він просто відчинив двері додзьо для інших дітей. Спочатку прийшло троє. Потім п’ятеро. Потім їх стало ще більше. Хаято навчав їх не просто битися. Він учив стояти, падати, підійматися. Поважати сильнішого. Не використовувати силу проти того, хто слабший.