Частина LIX. Те, що залишається

«Іноді повернення додому — це не крок через знайомі двері. Це момент, коли ти вперше перестаєш боятися, що завтра їх більше не буде.»

Наступний ранок зустрів їх незвично тихо. Будинок прокидався повільно. Не так як нещодавно. Без криків, без команд, без дзвону зброї, та без постійного поспіху.

Лія прокинулася ще до того, як сонце повністю піднялося над деревами. Кілька десятків хвилин, вона просто лежала й дивилася в стелю. Потім повернула голову, Кай спав поруч. Не в ліжку. Він знову заснув на стільці, незручно відкинувши голову назад. Одна рука звисала вниз, друга лежала на краю її ковдри. Лія ледь усміхнулася. Обережно підняла руку й торкнулася його пальців. Кай одразу сіпнувся та прокинувся.

— Ти чого? — Його голос був сонний.

— Нічого. — Зовсім тихо відповіла Ліа.

— Болить щось?  — Кай одразу підвівся та стрімко нахилився до ліжка.

— Ні.

Він кілька секунд уважно дивився на неї. Наче перевіряв, чи вона справді відповідає правду.

— Тоді чого прокинулася?

Лія посміхнулась і перевела погляд у вікно. Вона мовчала декілька секунд і тихо промовила:

— Хотіла побачити ранок.

Кай тихо усміхнувся, відчувши ніжність в душі.

— Він більше нікуди не подінеться.

— Знаю. — Вона трохи помовчала. — Просто тепер хочу бачити його частіше.

Кай нічого не відповів. Лише стиснув її пальці. Він розумів її як ніхто інший. Тому без слів ліг поруч, міцніше обійнявши Лію.

Унизу вже було шумно. Дам дещо шукав на кухні, постійно щось промовляв та вигукував.

— Хто з’їв мій сир? — Вигукнув Дам.

— Твій? — зЗивовано запитав Рен, повернувши голову до брата. 

— Так. — Впевнено відповів Дам.

— У нас один холодильник. — Рен знов перевів погляд на свої руки, що готували чай. 

— Але сир був мій. — Тихо протягнув Дам.

— Ти його підписав?

Дам завмер і задумався.

— Ні.

— Тоді він був спільний.

— Ненавиджу медиків. — Тихо протягнув Дам, закривши дверцята холодильника.

— Взаємно.

З кухні почувся сміх. Еліза носилася коридором із маленькою дерев’яною лялькою. Хан сидів за столом і намагався зібрати їй якусь іграшку, яку вона знайшла серед речей.

— Хане! — Голосно покликала Еліза зупинившись поруч.

— Що? — Відповів брат, не подивившись на сестру.

— Вона не складається.

— Зараз.

— Ти казав це п’ять хвилин тому. — З образою промовила дівчинка.

— Я працюю.

— Погано працюєш. — Дівчинка насупилась.

Хан подивився на неї уважно. Він одразу відчув незадоволення сестри. Це було ясно з того моменту, як вона назвала його по імені.

— Ти дуже схожа на Дама. — Тихо прошепотів Хан.

— Це добре? — Еліза лише схилила голову вбік.

— Ні.

Еліза засміялася одразу. Чомусь їй стало смішно і злість на брата зникла так швидко, як зʼявилась.

***

Коли Лія почала спускатися вниз, усі поступово замовкли. Не тому, що вона зробила щось особливе. Просто ще зовсім нещодавно вона не могла пройти ті сходи до першого поверху. Кожен згадав це. Мимоволі, всі забували ті дні, але коли бачили її, всі ночі, страхи та спогади поверталися.

Кай ішов поруч. Не тримав її, лише був достатньо близько. Втім, як і завжди. Лія зупинилася на останній сходинці. Подивилася на всіх, відчуваючи погляди.

— Чого ви всі дивитеся? — Запитала Ліа.

Дам підняв руку, наче намагався жестами якось пояснити все.

— Перевіряємо, чи ти справжня. — Видав Дам.

— Дам. — Рен лише перевів злий погляд на брата.

— Мовчу.

— Добре виглядаєш. — Рен перевів погляд на сестру, уважно роздивляючись її.

— Дякую.

Хан підвівся з дивану та рушив до кухні. Вже впевнено, без болю в животі. Він встиг лише кинути через плече, перш ніж зайти на кухню.

— Сідайте, я зроблю вам чай.

Лія здивовано подивилася на нього, зупинившись біля дивану.

— Ти?

— Так. — Хан навіть зупинився і не обернувся.

— Я б не ризикував. — Втрутився Дам.

Хан замахнувся, ніби хотів щось кинути.

— Замовкни. — З посмішкою промовив Хан.

Лія засміялася. І це був звичайний сміх. Не нервовий, не полегшений. Не той, який виникає після страху. Просто сміх.

Всі разом рушили до кухні. Ліа сіла за стіл. Кай опустився поруч. На кілька секунд Лія просто дивилася на них. На Дама, який сперечався з Реном. На Хана, який намагався пояснити Елізі, як правильно тримати чашку. На Хаято, який стояв біля вікна. На Шіна, що прийшов без попередження. На цей будинок. На цей стіл. І раптом зрозуміла, що більше не хоче нічого іншого. Не перемоги, не помсти, не доказів. Просто цього. Щоб усі були тут. Живі. Поруч.

***

Після сніданку Хаято вперше за весь час відчинив двері додзьо. Всередину одразу увійшло свіже повітря. Татамі були чистими. Сонячні промені лягали довгими смугами на підлогу.

Лія зупинилася біля входу. Довго роздивлялась все. Стійки зі зброєю, манекен для відпрацювання ударів, декілька чистих рушників, що лежали прямо на підлозі, біля стіни. Кай мовчки стояв поруч. Він розумів як їй. Не квапив. Лише давав змогу зрозуміти все. Адже, це було важливо для Лії.

— Готова? — Тихо запитав Кай, стиснув її долоню.

Вона кивнула і одразу відповіла:

— Так.

Вони зайшли не квапливо. Ніби вперше. Дам уже стояв посеред залу, щось поправляв на одязі. Рен був біля нього. Як завжди мовчки і спокійно. Хан був трохи осторонь.

— Сьогодні без тренування. — Одразу сказав Хаято.

Дам скривився, змахнув руками вверх.

— А навіщо тоді ми тут? — Спитав Дам, показуючи незадоволення.

— Щоб навчитися чекати.

— Це найгірше тренування. — Дам відвернувся.

— Саме тому тобі воно потрібне.

Лія тихо усміхнулася. Хаято подивився на неї, на що вона завмерла та затамувала подих.

— Ти теж. — Сказав Хаято.