Частина LVIII. Повернення додому

«Дім не стає домом тому, що в ньому чисто. Він стає ним тоді, коли є кому разом прибирати уламки.»
 

Минуло десять днів. Будинок Шіна знову жив звичайним життям. На кухні зранку пахло кавою, Марко незмінно сперечався з Реном про медицину, Дам голосно обурювався, що його змушують виконувати вправи для шиї, а Еліза вже знала кожен куточок великого будинку. І життя поступово поверталося.

Лія вже ходила. Не швидко, не так упевнено, як раніше. Іноді світ ще ненадовго хитався перед очима, особливо коли вона різко повертала голову або занадто довго стояла. Але вона більше не втрачала свідомість. Не падала. Марко називав це величезною перемогою. Тепер щоранку Кай приходив до її кімнати. Вона навіть не намагалася вставати сама. Терпляче чекала.

— Доброго ранку. — Вітався Кай, як заходив.

— Доброго.

Він простягав руку. Вона бралася за неї. І лише тоді підводилася. Не тому, що не могла без нього. А тому, що обіцяла. Після тієї розмови, коли Марко мало не вигнав Кая з кімнати за те, що дозволив їй перевантажити себе, вони обоє стали напрочуд слухняними пацієнтами. Принайні настільки, наскільки це було можливо.

У вітальні всюди стояли сумки. Одні вже були закриті. Інші ще чекали своїх речей. Марко перевіряв останні записи. Шін мовчки дивився у вікно. Хан складав дитячі речі Елізи. Дівчинка бігала між валізами, постійно питаючи:

— А це беремо?

— Беремо.

— А це?

— Теж.

— А ведмедика?

— Особливо ведмедика.

Вона задоволено обійняла іграшку. Хан трохи замовк.

— Певно, тепер потрібно шукати новий будинок. — У кімнаті стало тихіше, а Хан продовжував говорити спокійно. — Треба починати все спочатку.

— Навіщо? — Спитав Хаято, обережно поставивши чашку.

— Нам же потрібно десь жити. — Відповів Хан, здивовано подивившись на Хаято. — Еліза повинна ходити до школи.

— Так. — Майстер кивнув. — У нас є і дім, а поруч школа. 

— У вас є дім. — Тихо та повільно повторив Хан, не відводячи погляд від Хаято.

— Є.

Хан мовчав. Не міг нічого сказати. Він навіть не думав про таке. Це було надто неочікувано.

— Але, після всього того, що я зробив. — Почав Хан і опустив голову. — Ви допомогли мені, повернули сестру, звільнили мене, лікували мене. — Хан стис пальці рук. — А я завдав вам стільки болю. — Він замовк, а голос майже зник. — Особливо Лії.

— Кожен робить помилки. Це неминуче для людей. — Тихо промовив Хаято і замовк на кілька секунд. — У будинку є три вільні кімнати. Не найбільші, але місця вистачить і вам.

Шін повернув голову, та уважно подивився на друга. Так, ніби намагався зрозуміти, що той думає.

— Ти пробачив?  — Тихо спитав Шін. 

— Так. — Одразу відповів Хаято, а в кімнаті запала тиша. — Інколи люди роблять те, чого не обирають для себе. Це не означає, що їх вчинки стають правильним. — Хаято намить замовк, але одразу перевів погляд на хлопця. — Ти вчинив погано, Хан. Я не виправдовую тебе. Я просто приймаю те, що сталося. І вірю, що людина може обирати, ким бути далі. Якби мої діти опинилися у таких самих обставинах, я хотів би, щоб хтось простягнув їм руку. Навіть якщо вони наробили помилок.

Еліза перестала бігати. Навіть вона завмерла, уважно дивлячись на вчителя. Він був приємної зовнішності для Елізи. Глибокі, зелені очі, каштанові волоси були з сивиною, але від нього йшов такий спокій, що Еліза завжди зупинялася поруч і роздивлялася його. А в маленькому серці зʼявлявся спокій, той що колись вона відчувала в своєму домі.

— Справді? — Перепитала дівчинка. — Ви хочете щоб ми були поруч?

— Справді. — Хаято посміхнувся дівчинчі.

Хан мовчав. Він явно не очікував почути це. Його голова була опущена донизу, а очі бігали по підлозі, ніби намагаючись встигнути за думками. Поки він думав, Хаято присів перед дівчинкою та обережно поправив темне волосся. Він зняв шпичку, заправив пасмо і заколов його. Так, щоб волосся не лізло в очі.

— І… — Хаято ледь усміхнувся, перевівши погляд на Хана. — Якщо буде бажання, ти можеш тренуватися разом із нами.

Дам навіть не дав йому відповісти.

— Я за! — Він підняв руку так швидко, ніби голосували. — Серйозно. Буде веселіше.

— Та й мені спокійніше. — Додав Рен та кивнув. — Незважаючи на все що було, ми дійсно розуміємо, чому ти так вчинив. А, оскільки змінити ми нічого не можемо. — Рен замовк, зустрівшись поглядом з Ханом. — Майстер має рацію. Ми протягнемо тобі руку. І почнемо все з чистого аркуша.

— Залишайся. — Впевнено сказав Кай, коротко поглянувши на Хана.

Усього одне слово. Але після всього, що сталося між ними, воно важило дуже багато. Хан лише опустив очі. Повільно всміхнувся.

— Дякую… — Тихо прошепотів Хан, відчуваючи як очі починають пекти від вологи.

Шін голосно зітхнув. Він не мав відношення до того, що трапилося раніше. Але за цей короткий проміжок часу, вони стали рідними. Тому, кожна подія в цьому домі була важлива. Шін переймався за Лію, переймався за кожного в цьому домі. Але ніколи не думав чи пробачить він Хану. А сьогодні, він став свідком чогось дивовижного. Люди, які пройшли пекло, які бачили як Ліа лежала в вітальні, на підлозі, зломлена, побита та в крові. Як бачив, що відбувалося з кожним після тієї ночі. Як говорив з кожним, відчуваючи неймовірний біль лише від їх слів. І коли погодився допомогти Лії з її планом зустрітися з Ханом. Як ризикував лише тому, що вона попросила. Як бачив, що Ліа знову повернулася до того стану. Вони пробачили Хана. Тому, якщо вони могли, і він зможе. Бо за цей місяць він отримав дещо, чого ніколи не мав. Сімʼю, яка стояла поруч, підтримувала кожного, допомагала робити перші кроки і впускала до себе того, хто зробив помилку.

— Чудово. — Усі повернулися до нього. — Значить, тепер я ще частіше їздитиму до вашого дому. До Елізи. — Одразу закінчив Шін.

Хан підозріло примружився.

— Саме до Елізи?