Частина LVII. Тихі перемоги

«Одужання не приходить одним великим дивом. Воно складається з сотень маленьких перемог, які майже ніхто не помічає.»
 

Минуло чотири дні. Будинок Шіна знову почав жити. Не так, як колись. Поки ще повільно, обережно, але жив. Зранку першою прокидалася Еліза. Вона босоніж бігала коридорами, вигадуючи нові ігри, змушуючи усміхатися навіть найсерйозніших дорослих. Її сміх уже не здавався чужим серед цього дому. Він став його важливою частиною.

Хан теж змінився. Тепер його дедалі частіше можна було побачити поруч із Каєм. Вони майже не говорили про минуле, не сперечалися. Просто розмовляли сидячи поруч на ґанку або мовчки допомагали один одному. Це було трохи дивно. Ще кілька днів тому вони були готові вбити один одного. Тепер же між ними залишилася лише тиха, мовчазна повага. Рен майже не відходив від Марко. Лікар спочатку навіть жартував, що знайшов собі тінь. Потім почав прислухатися до слів хлопця, чиї очі горіли цікавістю.

— Знову за мною ходиш? — Тихо промовив Марко.

— Так.

— Навіщо?

— Вчуся.

Марко лише посміхався. Але дуже скоро він почав пояснювати все. Чому саме цей препарат. Чому інший не підійде. Ліа була як піддослідний кролик. Саме на ній Марко влаштовував уроки для Рена. Він вчив як правильно шити рани. Як вірно перевіряти реакцію зіниць. Як визначати внутрішню кровотечу. Іноді він навіть спеціально помилявся.

— Ну? — Спитав Марко, очікуючи відповіді.

Рен одразу хмурився, хвилину подумав.

— Ні. Тут не так.

— Чому? — Марко навіть схилив голову вбік.

— Бо тоді тиск упаде ще сильніше.

— Правильно. — Марко задоволено кивнув.

Хаято одного разу мовчки спостерігав за цим. Потім, підійшов до Марко.

— Гарний учитель. — Тихо сказав Хаято.

— Гарний учень. — Відповів Марко, всміхнувшись.

Дам теж майже повернувся до себе. Шви на голові ще трохи тягнули, але це не заважало йому говорити без упину.

— Якщо чесно, мені навіть подобається цей шрам. — Знову почав говорити Дам.

— Чому? — Не зрозумів Рен.

— Бо тепер я виглядаю страшніше.

— Ти виглядаєш смішніше. — Вліз Хан, так і не відірвавши погляд від книги.

— Це теж непогано. — Спокійно відповів Дам, знизавши плечима.

Кай усе ще допомагав Лії. Особливо у ванній. Марко суворо заборонив довго мочити пов’язки і потім обовʼязково їх змінювати. Тому Кай терпляче, щоразу змінював їх.

— Знову краватка? — Запитала Ліа.

— Саме так.

— Я б так не змогла.

— Змогла би.

— Брешеш. — Посміхнулась Ліа.

— Трохи. Бо знаю, що ти точно дивилась би на мене без сорому.

— Колись я тобі це пригадаю. — Прошепотіла Ліа.

— Чекаю з нетерпінням.

Лія вже ходила. Повільно, по кілька кроків. Іноді навіть сама. Але запаморочення нікуди не поділося. Одного разу вона вирішила, що вже достатньо добре почувається. Тим паче, вона вже проходила це.

Кай саме відійшов буквально на кілька секунд по воду. Вона зробила один крок, потім другий. Світ миттєво перевернувся. Знову підлога помінялась місцями зі стелею. Вона навіть не встигла нічого зрозуміти. Лише відчула, як її підхоплюють.

— Ліа! — Злісно протягнув її імʼя Кай.

Кай зловив її буквально за мить до падіння. За хвилину в кімнату влетів Марко. Він почав перевіряти все що тільки можна. Ліа вже подумки перераховувала: тиск, пульс, зіниці. А потім Марко почав свій монолог. Та такий, що Ліа кривилась разом з Каєм

— Ви двоє мене взагалі слухаєте?! — Лія мовчала, як і Кай.  — Я сказав же, жодних самостійних прогулянок! — Марко різко повернувся до Кая. — А ти куди дивився?!

— Я… — Почав виправдовуватися Кай, але його одразу перебили.

— На дві секунди відійшов? — Вгадав Марко.

— Так.

— От тепер більше не відходитимеш! — Зло промовив Марко. — Сидів поруч ці дні, ось і продовжуй.

— Добре… — Тихо промовив Кай, опустивши голову.

— І не треба мені цього сумного погляду! — Попередив Марко, дивлячись на Лію.

Кай лише мовчки кивнув, думаючи що ці слова були для нього. Їх вичитували немов маленьких дітей. А вони сиділи мовчки, опустивши голову донизу.  Коли лікар вийшов, Лія тихенько усміхнулася, перевівши погляд на Кая.

— Дісталося більше тобі. — Тихо промовила вона.

— Дуже смішно. — Відповів Кай, подивившись на дівчину.

— Трохи смішно. — Ліа вже ледь стримувала сміх.

— Через тебе взагалі. — Кай повернувся до дівчини.

— Знаю.

З того дня вони стали напрочуд слухняними. Навіть Марко це визнав.

Поступово життя почало повертатися. Хаято дозволив хлопцям перші тренування. Без спарингів, без ударів. Лише стійки, баланс, дихання та рухи. Кай давно не тримав меч так спокійно. Хан мовчки повторював за Хаято кожен рух. Дам постійно плутався. Рен час від часу виправляв його. Будинок знову наповнювався знайомими звуками. І Лія часто сиділа біля відкритого вікна, просто слухаючи їх.

Того вечора вони сиділи удвох. На підвіконні. Кай дивився на подвір’я. Лія на нього.

— Ти мовчазний. — Порушила тишу Ліа.

Він не відповів одразу, трохи подумав.

— Я досі бачу той день. — Вона нічого не сказала, лише чекала. — Я просто стояв… — Його голос став тихішим. — Стояв і дивився, як тебе б’ють.

— Каю…

— Я нічого не міг зробити. — Якось сумно промовив Кай.

— Неправда..

— Правда. — Кай похитав головою, так і не відвівши погляду від горизонту.

Лія обережно торкнулася його руки.

— Послухай мене. — Він перевів погляд. — Я більше так не буду.

— Що?

— Не полізу сама. — Вона сумно всміхнулася. — З мене поки досить героїзму.

Кай мовчав.

— Нарешті. — Тихо протягнув Кай. — Тепер битимусь я.

Вона одразу насупилася.

— Але не так, як я. — Він мовчки дивився, не розуміючи, а Ліа поспішила пояснити. — Бо якщо тебе так само розіб’ють… — Вона легко ткнула його пальцем у груди. — Я тебе не підніму.