Частина LVI. Перший крок

«Найважчий шлях починається не з дороги. Він починається з рішення підвестися.»

Ранок прийшов тихо. За вікном уже шуміло листя. Сонце повільно ковзало підлогою кімнати, добираючись до самого ліжка. Лія не спала, вона вже кілька хвилин просто дивилася у стелю. Поруч, як завжди, сидів Кай. З книгою, яку вже хвилин двадцять не перегортав. Він давно помітив, що вона прокинулася. Просто чекав, поки вона заговорить першою. Як і колись. Ліа це знала і мовчала.

— Кай. — Тихо покликала Ліа.

— Мм?

— Я більше не можу лежати. Все знову так само.

Він закрив книгу, знову відклав її на тумбу. Посміхнувся, ніжно дивлячись на дівчину.

— Знав, що ти це скажеш.

У двері майже одразу постукали.

— Заходьте. — Одразу відповів Кай.

Марко навіть не здивувався, коли побачив хлопця поруч з ліжком. Дійсно, диво що Кай вийде з кімнати.

— Вітаю вас. Отже, ви дочекалися. — Він поставив сумку на підлогу. — Сьогодні піднімаємося.

Кай різко подивився на нього. Трохи здивовано, настільки, що очі були широко розширені.

— Уже? — Не вірячи перепитав Кай.

— Уже.

— Але… — Почав хлопець, але замовк.

— Якщо ми залишимо її лежати ще довше, потім буде значно важче. — Марко присів на край ліжка. — Лія. — Вона уважно дивилася на нього. — Зараз я скажу дуже неприємну річ. — Вона лише кивнула. — Ти не зможеш встати.

 Кілька секунд мовчання виявились важкими.

— Зовсім? — Запитала Ліа.

— Зможеш. Але не зараз. Не одразу, не сама.  І це абсолютно нормально. — Вона насупилася, а Марко продовжив. — Твоє тіло майже місяць жило між сном і боротьбою. М’язи ослабли.  Вестибулярний апарат після трьох сильних струсів працює погано. Тиск може різко подати, коли ти підводишся. Організм довго був у горизонтальному положенні, тому вертикальне навантаження переноситимеш погано.  — Він спокійно усміхнувся. — Сьогодні наша ціль дуже скромна. Просто сісти. І то, це буде дуже важко.

Через хвилин пʼять у кімнаті були вже всі. Дам зайшов першим, гордо пройшов в кімнату та зупинився біля столу. Він секунду подумав та заліз на нього.

— Це історичний день. Хоча, ми вже таке проходили. — Заявив Дам, бовтаючи ногами в повітрі.

Рен одразу дав йому легкий стусан у плече, притулившись до краю стола.

— Замовкни, благаю. — Протягнув рудоволосий.

— Та я ж підтримую.

Еліза визирнула з-за дверей, не наважуючись зайти до кімнати.

— Лія буде ходити? — Тихо спитала вона.

— Ми дуже цього хочемо. — Марко посміхнувся їй.

Через декілька хвилин в кімнаті все змінилось. Тоді, коли Марко підійшов до ліжка.

— Добре. — Марко потер долоні. — Кай зліва, я справа. Тільки повільно.

Кай просунув руку під її плечі. Марко підтримав спину.

— Готова? — Запитав Марко, зазирнувши в обличчя Лії.

Лія мовчки кивнула.

— Раз…  Два… Три.

Вони повільно підняли її. І майже одразу Ліа міцно заплющила очі. Світ закрутився, а кімната попливла. До горла підступила нудота.

— Стій… — Прошепотіла вона.

Кай одразу завмер, так і притримуючи дівчину за плечі.

— Не рухаємося.  — Промовив Марко і швидко перевірив пульс вільною рукою. — Добре.  Дихаємо повільно, глибоко.

Лія зробила один вдих, другий, потім третій. Через хвилину запаморочення стало слабшим.

— Молодець. — Тихо сказав Марко. — Дуже добре. Ти впоралася.

Через хвилин пʼять, наступним рухом вони посадили її. Вона сперлася руками об ліжко. Дихала так, ніби щойно пробігла кілька кілометрів. Лоб вкрився холодним потом. Але вона сиділа сама. Це був прорив.

Кай мовчки сів позаду Лії, а потім трохи потягнув її за плече до себе. Так, щоб вона не тримала спину, а могла притулитися до нього.

— Це… — Вона усміхнулася. — Значно важче, ніж було раніше.

— А я ж попереджав. — Марко всміхнувся.

Минуло ще кілька хвилин. Ліа так і сиділа спираючись на груди Кая.

— Ну що?  — Марко подивився на Лію. — Спробуємо?

Кай одразу зрозумів, його руки трохи стисли долоню дівчини.

— Стояти? Не рано? Ви ж казали…

— Так, стояти. І так, казав. Але ж Ліа буде тебе просити. Тому спробуємо зараз. Але буквально кілька секунд.

Кай обережно підхопив Лію під руку та піднявся на ноги. Марко встав поруч з Каем, та підтримав Лію за руку з іншого боку.

— Не поспішай. — Прошепотів Кай. — Я поруч.

Вона лише кивнула та різко видихнула, немов збираючись з силами. Марко скинув ковдру з її ніг. Ліа повільно спустила ноги на підлогу. Холод дерева змусив її здригнутися.

— Раз… — Почав рахувати Марко, а Ліа напружила ноги. — Два… — Кай майже повністю тримав її вагу. — Три…

Лія випросталась. На одну мить все закрутилося перед очима. Уперше після всього вона стояла. Тому намагалася відігнати запаморочення. Ноги тремтіли настільки сильно, що вона сама це відчувала. Коліна ледве слухалися, а дихання збилося. Але вона стояла.

У кімнаті стало зовсім тихо. Дам завмер, затамувавши подих. Еліза широко відкрила очі. Хаято, який мовчки стояв біля дверей, ледь помітно усміхнувся. Марко подивився на годинник що був на його руці.

— П’ять секунд… Сім…  Десять. — Рахував Марко та здивовано дивився на дівчину.

Лія вже не могла. Ноги почали підкошуватися. Кай одразу підхопив її. Вона буквально впала йому на груди.

— Все. — Прошепотіла вона. — Я більше не можу.

Кай обережно посадив її назад на ліжко. Вона сиділа, важко дихаючи. А потім, несподівано засміялася. Тихо та щиро.

— Що смішного? — Не зрозумів Хан.

Він уважно і мовчки спостерігав за всім. Йому було не зрозуміло, чи дійсно настільки важко стояти. Здавалося, це звична справа. Але ні. Виявилось, що Ліа проходила пекло тоді. А зараз все повторилося. І в цьому була його провина.

Лія підняла очі, обводячи всіх поглядом. Усмішка не зникала з її обличчя.

— Я стояла. — Радісно промовила вона.