Частина LIV. Тиша між ударами

«Іноді найбільша перемога — це ніч, яку всі пережили.»
 

Будинок поступово стихав. Не одразу, повільно. Наче після страшної бурі кожна стіна, кожна сходинка, кожен вдих ще довго пам’ятали гуркіт бою. За дверима кімнати Лії продовжував тихо працювати монітор. Марко мовчки стояв біля ліжка. Він уже вкотре перевірив крапельниці, замінив одну систему, записав показники й уважно дивився на екран. Позаду тихо відчинилися двері.

— Не спиш? — Неголосно запитав Хаято.

Марко навіть не обернувся.

— Не люблю залишати важких пацієнтів самих у першу добу.

Він уважно придивився до зелених хвиль монітора. Його брови ледь помітно сіпнулися.

— Цікаво… — Протягнув Марко.

Він зробив кілька кроків ближче. Ще раз перевірив пульс. Потім обережно підняв повіку Лії. Знову подивився на монітор. І лише тоді ледь усміхнувся.

— Ось про що говорив мені Кай.

Хаято мовчки підійшов ближче, з цікавістю подивився на монітор.

— Що сталося?

— Організм перестав боротися сам із собою. — Він легко торкнувся екрана. — Бачите? Ритм усе ще слабкий. Але вже не хаотичним. Пульс вирівнюється.

— Це добре?

— Дуже. — Марко ще кілька секунд дивився на показники. — Найнебезпечніші години ще попереду. Але… — Він коротко усміхнувся. — Мені подобається те, що я зараз бачу.

Хаято мовчки видихнув. За весь день це була перша по-справжньому добра новина.

Унизу запахло їжею. Ніхто не пам’ятав, хто саме першим увімкнув плиту. Просто через деякий час кухня вже була повною людей. Хтось різав овочі, хтось шукав тарілки, хтось грів чайник. Будинок, який нещодавно виглядав як шпиталь, знову починав нагадувати звичайний дім.

Дам сидів просто на кухонній стільниці. Його голова була майже повністю перемотана бинтом.

— Знаєте… — Він задумливо дивився на каструлю. — Я тільки зараз зрозумів.

— Що? — Спитав Рен, навіть не піднявши очей.

— Я живий.

— Це ти лише зараз зрозумів?  — Вліз Хан.

— Ну так. — Дам чесно кивнув. — Поки мене шили не було часу подумати.

— Дивовижний рівень самоаналізу. Навіть не беру до уваги, що ти це вже говорив. — Промовив Рен, не відволікаючись від овочів.

— Сам ти дивовижний. — З образою промовив Дам.

Хан сидів поруч. Живіт стягував тугий бинт, кожен рух віддавався болем, але вперше за довгий час він не тікав. Не ховався. Не дивився на двері. Він просто сидів. Поряд із людьми. Хлопеці спокійно прийняли його, навіть знаходили спільні теми для розмови, долаючи незручність. Еліза влаштувалася в нього на колінах і старанно годувала його маленькими шматочками шоколаду.

— Ще.

— Елізо…

— Ще. — Змушувала Еліза. 

— Добре. — Хан безпорадно погодився і посміхнувся.

Шін, проходячи повз, поклав перед дівчинкою величезного плюшевого ведмедя.

— Це мені? — Очі Елізи стали більшими.

— Тобі. — Шін ніжно посміхнувся, дивлячись на те, як дівчинка радіє.

— Назавжди?

— Якщо обіцяєш його годувати. — Шін схилився ближче і показав пальцем на Хана.

— Обіцяю. — Вона серйозно кивнула, погоджуючись.

За кілька хвилин у її руках уже були цукерки. Потім книжка. Потім набір кольорових олівців.

— Шіне… — Гукнув його Хан.

— Що?

— У тебе весь будинок із подарунків?

— Ні. — Він подивився на Елізу, та усміхнувся. — Просто діти повинні посміхатися.

***

У вітальні панував дивний спокій. Наче всі раптом згадали, наскільки вони виснажені. Дам заснув сидячи. Голова впала на спинку дивана. Рен навіть не став його будити. Сам сидів із чашкою гарячого чаю, загорнувшись у плед. Його нога вже була акуратно перев’язана. Ходити було боляче, але можна. Хаято мовчки дивився у вікно. Шін сів поруч, довго мовчав.

— Знаєш… — Почав Шін.

— Мм? — Протягнув Хаято, повертаючись обличчям до друга.

— Я все думаю про неї.

— Про Лію?

— Так. — Він усміхнувся кутиком губ. — Вона сиділа тут десять днів тому. Показувала мені карту, будувала план. Я тоді дивився на неї й думав… — Він тихо засміявся. — “Божевільна.”

Хаято теж усміхнувся.

— А зараз?

Шін перевів погляд нагору, туди де видно сходи. Там, де була Ліа.

— Зараз думаю, що вона найнебезпечніша людина, яку я коли-небудь зустрічав.

Ненадовго запала тиша.

— І найвідданіша. — Тихо додав Хаято.

***

Ніч ставала глибшою. Світло в будинку почали вимикати одне за одним. Люди Шіна розійшлися по кімнатах. Лікарі чергували по змінах. На кухні залишилася лише одна лампа. Марко спустився вниз лише за чашкою міцної кави. Його очі були червоними від утоми. Марко сів за стіл, чекаючи , коли чайник підігріє воду. Шін поставив перед ним тарілку гарячого супу.

— Поїж. — Впевнено заявив Шін.

— Не хочу.

— Це не прохання.

Марко мовчки взяв ложку. Зробив кілька ковтків і лише тоді сказав:

— У неї сильний організм.

— Це я вже зрозумів.

— Ні. — Марко похитав головою. — Ти не зрозумів. — Він задумливо дивився в чашку, яку перед ним поставив Шін. — Більшість людей після такого вже давно… — Він не закінчив. — А вона досі тримається. — Шін мовчав і Марко продовжив.  — Знаєш… — Він ледь усміхнувся. — Мені здається, вона дуже хоче жити.

На другому поверсі Кай так і не ліг. Він сидів в коридорі, прямо навпроти дверей, підтягнувши коліна до грудей. Трохи далі, також на підлозі, мовчки сидів Хан. Ніхто з них не говорив. Не було потреби.  За дверима рівно працював монітор. І ці тихі звуки сьогодні були для них найважливішими у світі.

***

Другий день минув майже непомітно. Будинок знову жив. Не так, як раніше. Повільніше. Тихіше. Обережніше. На кухні вже брязкотів посуд. Еліза бігала коридорами, ніби боялася втратити бодай хвилину свого дитинства. Дам знову сперечався з усіма, що його годують замало. Рен уже міг самостійно ходити, хоч і досі помітно кульгав. Хаято нарешті дозволив собі сісти на терасі з чашкою чаю. Будинок повертався до життя. Усі. Окрім Кая. Він майже не виходив із кімнати Лії. За дві доби він змінив місце лише кілька разів. Щоб поступитися дорогою лікарям. Щоб допомогти потримати її. Щоб взяти нову ковдру. І знову повернутися до того самого стільця. Марко вже навіть перестав сперечатися. Він просто поставив поруч ще одну крапельницю.