Частина LII. Дім, який дочекався

«Справжній прихисток — це не місце, де немає болю. Це місце, де нарешті дозволяють впасти.»

Двигуни працювали рівно. Місто залишалося позаду. Ніхто майже не говорив. Чувся лише тихий гул моторів, рідкісні важкі вдихи та дзенькіт зброї, яку так і не встигли прибрати.

Минуло хвилин п'ятнадцять. Машини одна за одною звернули з головної дороги й зупинилися біля знайомого будинку Шіна. Ворота одразу зачинилися за ними. Наче весь зовнішній світ залишився по той бік металу. Дверцята відкривалися одна за одною, почувся гамір. Першими квапливо вийшли люди Шіна. Потім Хаято. Рен, який ледве наступав на поранену ногу прийняв допомогу того самого балакучого хлопця. Дам, що одразу схопився за голову, майже впав в руки іншого.

— Якщо хтось ще хоче мене сьогодні вдарити, ставайте в чергу…

— Замовкни вже. — Буркнув Рен, подивившись на молодшого брата.

— А що? Я підтримую атмосферу.

Навіть Хаято тихо усміхнувся, важко зачинивши дверцята машини.

Кай квапливо обійшов машину та відчинив двері.

— Лія.

Вона сиділа спираючись на сидіння, за секунду повільно розплющила очі. Кивнула майже непомітно. Спробувала самостійно вийти. Однією рукою взялася за дверцята, поставила ноги на землю і піднялась. Завмерла майже одразу. Кай відразу помітив її дихання. Воно змінилося. Стало надто глибоким, надто повільним. Кожен вдих був таким, ніби вона не могла набрати достатньо повітря.

— Лія? — Покликав її Кай. 

Вона нічого не відповіла. Лише заплющила очі, намагаючись вгамувати запаморочення. Пальці повільно зісковзнули з дверцят, а тіло почало осідати.

— Лія. — Видихнув Кай.

Він підхопив її ще до того, як вона впала йому в руки. Вона вже не реагувала. Голова безсило відкинулася вбік. Хлопець швидко підняв дівчину на руки.

— МАРКО! — Голос Шіна буквально розірвав подвір’я. — МАРКО!

Дверцята другої машини різко відчинилися. Звідти вискочив чоловік років сорока. Невисокий, у темно-синій медичній куртці. Він лише підбіг до Кая,  раз подивився на Лію. І цього вистачило.

— Сумки! — Голосно сказав чоловік, повертаючись до своєї машини.

Двоє людей Шіна вже відкривали багажник. Вони квапливо рухалися, поки Кай відчував, як його серце завмирає.

— Велику! І чорний кейс! Швидко! — Кричав Марко.

Він доторкнувся до шиї Лії, потім до зап’ястя. Підняв повіку. Його обличчя миттєво стало серйозним.

—У лікарню ми її не повеземо. Поки що, транспортування може її добити. У мене є все необхідне для стабілізації, але наступні години вона має провести під постійним наглядом. — Промовив Марко. — Занось її в будинок.

Кай лише кивнув. Усі квапливо зайшли всередину. Будинок одразу наповнився голосами. Знайомими, живими. Після всього пережитого це звучало майже дивно. Кая навіть не просили. Він сам поніс Лію нагору. Марко йшов поруч. Не відводячи погляду від її обличчя. Позаду біг світловолосий чоловік, що тримав кейс та велику сумку.

В той момент унизу був інший ритм. Дам буквально впав на диван та голосно застогнав.

— Я зараз помру… — Усі різко повернулися, а він підняв голову. — Якщо мене не нагодують.

На секунду запала тиша. Потім Хан перевів погляд на хлопця і сів навпроти. Рен, що ледь дійшов до крісла, що стояла поблизу, зі стогоном сів на нього.

— Я теж хочу їсти. — Серйозно промовив Хан.

Дам подивився на нього уважно, його погляд ковзнув з взуття я пройшов до маківки.

— У тебе взагалі дірка в животі. — Спокійно зауважив Дам.

— Саме тому хочу ще більше. — Відповів Хан.

Цього разу засміявся навіть Рен. Коротко, через біль, але засміявся. Еліза вже бігала вітальнею. Постійно переводила погляд на Хана. Наче намагалася переконатися, що брат справді поруч. Що він не зникне. Двері будинку знову відчинилися. Усередину швидко зайшли ще двоє людей. Обидва у медичних куртках.

— Починаємо з тих, хто на ногах. — Коротко сказав один із них.

— Усі поранені сюди. — Чоловік завмер, переводячи погляд на хлопців. — Сидіть.

Люди Шіна вже носили аптечки. Ставили столи в вітальні, та. Відкривали стерильні набори. Будинок за лічені хвилини перетворився на імпровізований шпиталь. Рен лише сів, а лікар уже розрізав тканину штанини.

— Глибоко…

— Знаю.

— Доведеться шити.

— Знаю.

— Без анестезії буде швидше. — Чоловік підняв очі на Рена.

— Робіть як краще. — Відповів Рен, важко видихнувши.

Даму вже промивали голову. Той нив як маленька дівчинка. Його руки постійно злітали вгору, заважаючи лікарю. Той мовчки бив його по долоні і продовжував. Казати цьому пацієнту щось, немало сенсу.

— Не смикайся. — Знову попросив лікар.

— Я не смикаюсь!

У наступну секунду він таки смикнувся. Лікар важко видихнув і з злобою залив рану дужче.

Хаято мовчки сидів у другому кріслі. Лікар обережно обробляв глибокий поріз на передпліччі. Наставник навіть не здригнувся. Лише час від часу переводив погляд на сходи.

Саме в цей момент нагорі почувся різкий звук. Брязкіт скла, ампули. Швидкі команди.

— Систему! Монітор! Катетер!

Шін і Хаято одночасно піднялися. Один із людей Шіна спробував його зупинити, але Хаято навіть не пригальмував. Невідомий хлопець, років тридцяти біг за Майстром, потім зрозумів що тому байдуже і лише махнув рукою, повертаючись назад у вітальню.

Не змовляючись, Хаято і Шін рушили по сходах. Вони швидко зайшли до кімнати, одразу зупинившись на порозі. Лія лежала нерухомо. Її вже під’єднували до апаратури. Марко працював швидко. Настільки швидко, що руки майже неможливо було розгледіти.

Один із лікарів відкривав ампулу за ампулою, набираючи препарати в шприци та клав поруч. Другий уже встановлював систему. На екрані монітора повільно з’явилися перші криві. Марко не відводив погляду від показників. Потім нарешті заговорив. Його голос був абсолютно спокійним. І саме це налякало найбільше.