Частина XLVIII. Голос, заради якого варто жити

«Іноді одна-єдина фраза здатна закінчити війну, яку не могли завершити сотні ударів.»
 

— Братику?..

Хан здригнувся. Його очі широко розкрилися, він навіть перестав дихати.

— Е… Елізо?.. — Його голос зламався.

Наче він боявся вимовити це ім’я. Боявся, що все зникне, що це лише марення.

— Братику… — На тому кінці почувся тихий схлип. — Це ти!

Хан заплющив очі. По щоках одна за одною покотилися сльози. Його зле, тверде серце дало тріщину.

— Так… — Він ледве вимовив це слово. — Так, це я. — Він ковтнув повітря. — З тобою усе добре? — Пауза. — Тебе  не ображають?

— Ні! — Голос дівчинки став трохи веселішим. — Тут усе добре. — Ще одна коротка пауза. — Твій друг показав мій кулон. Я зрозуміла що це ти. А ще, дядько дав мені цукерку.

Хан шоковано перевів погляд на Лію. Серце остаточно розлетілося на безліч маленьких шматочків. Кожен з них залишився в тілі, вриваючись у груди, в легені, в душу. Залишаючи рани, які не можуть затягнутися. Ліа. Вона віддала кулон тому, хто забирав його сестру. Щоб впевнитись, що вона піде з ними. Нарешті, все зібралось в голові. Як Ліа підіймалась кожен раз, як намагалася перемогти, як пішла на ризик знайти його, щоб просто поговорити. Хан вважав, що вона просто боїться, обманює. Але ні. Вона дійсно все продумала до дрібниць. Прийшла сюди, приймала якісь препарати лише для того, щоб дожити до того моменту, як повідомить йому, що сестра в безпеці. А він знову завдав удару в голову. Знаючи її стан, здогадуючись, що організм ледь тримається. І тепер, відчував, як ланцюг, який тримав його всі роки, тепер зник.

Ліа стояла майже рівно, на секунду похитнулася, але встояла на ногах. Він не вірив. Він знав що маяк показував рух, але не стежив куди. Він думав вона втікає. Але вона прийшла, а він одразу за це забув. А зараз, він чув найдорожчий голос у всьому світі.

— Справді? — Ніжно спитав він у сестри, нервово засміявшись.

— Ага. — Вона сказала це зовсім серйозно. — Він смішний.

За навушником почувся знайомий голос. Саме та людина, що наставляла на нього пістолет. Він згадав його.

— Елізо…  Не вигадуй. Я не смішний. І точно не…

Дівчинка перебила його легко, з дитячою впевненістю:

— Старий.

Запала тиша. Потім почувся тихий звук, ніби хтось важко видихнув.

— Я ще не настільки старий…

— Бачиш? Уже сперечаєшся. Значить, точно старий.

Навіть крізь перешкоди було чути, як Шін тихо засміявся.

— Добре… Передай братові, що ми скоро будемо. Уже виїжджаємо.

Еліза одразу слухняно повторила:

— Братику. — Її голос звучав щиро. — Ми скоро приїдемо до тебе. — Потім вона ніби згадала щось важливе. — І… — Коротка пауза.   — Дядьку, вибачте, але ви дійсно старий.

Цього разу Шін уже не стримався. Його сміх пролунав так голосно, що його почули навіть крізь шум зв’язку. Зв’язок урвався.

Лія мовчала. Вона навіть не дивилася на Хана. Лише стояла, намагаючись втримати рівновагу. І раптом, у голові знову вибухнув той самий звук. Спочатку тонкий, потім дедалі гучніший. Вона прикрила очі, стисла їх так сильно, що відчула як прискорилась кров, що стікала по обличчю. Перед очима все потемніло, коли вона знову відкрила очі.

Хан повільно опустив руку з навушником. Він зробив крок до Лії, а його коліна самі підломилися. Він важко опустився просто на холодний асфальт. Ніхто не ворухнувся. Минала секунда за секундою. Він сидів нерухомо, лише плечі здригалися. Тихо, ледь помітно.

Лія почула його шепіт не одразу. Лише коли дзвін трохи вщух.

— Ти… — Ще одна пауза. — Зробила це.

Вона хотіла відповісти, але не змогла. Світ перед очима хитнувся. Ноги перестали слухатися. Вона зробила крок, слідом ще один. Коліна різко вперлися в землю просто навпроти Хана. Тіло нахилилося вперед. На мить здалося, що вона зараз просто впаде обличчям на асфальт. Але руки рефлекторно виставилися вперед, утримуючи тіло. Повітря важко вирвалося з її грудей. Хан підняв на неї заплакані очі. Його губи тремтіли. Він відчував радість, біль, відчай та сором.

— Вона… — Він ковтнув повітря. — Жива… Завдяки тобі.

Лія лише повільно кивнула. У цю ж мить вона відчула теплу вологу. Щось потекло по губі. Вона машинально торкнулася носа пальцями, долоня одразу стала червоною. Кров. Вона мовчки затиснула перенісся. Кілька секунд і кров майже одразу перестала текти.

За кілька метрів від них Кай зробив крок уперед. Рен теж. Дам інстинктивно міцніше стиснув тонфи. Навпроти майже одночасно ворухнулися люди Хана. Декілька чоловіків також зробили по кроку вперед. Але ніхто не побіг, ніхто не напав. Усі лише дивилися. Намагаючись зрозуміти, що трапилось.

Хан уважно подивився їй в очі. Кілька секунд мовчки оцінював її стан. Потім перевів погляд на навушник у своїй руці. І простягнув його Лії. Вона мовчки взяла його, та поклала в кишеню кофти.

— Дякую… — Його голос був ледь чутним, а сам він дивився просто їй у вічі. — Цей борг я поверну. .

Повільно піднявшись, Хан простягнув руку. Лія кілька секунд дивилася на неї. Потім дозволила допомогти собі підвестися. Ноги ледь тримали. Вона стерла рукавом тонку смугу крові під носом. Навколо знову запала тиша.

І саме тоді люди Хана мовчки почали розходитися в боки. Наче за чиєюсь невидимою командою. Вони утворили широкий прохід. Хтось ішов до них. Повільно, не поспішаючи. І навіть не бачачи його обличчя, Лія відчула, як холод повільно пробіг по спині.

Він зупинився за кілька метрів від своїх людей. Високий, у чорному піджаку. Широкі плечі, руки спокійно сховані в кишенях. Його кроки були неквапливими. Наче він зовсім не сумнівався в тому, що зараз станеться. Ніс тонкий, як і губи. Декілька білих шрамів на обличчі, біля щоки та на підборідді. Волосся чорне, коротке. Настільки, що розгледіти сивину неможливо.