Частина XLVII. Межа швидкості

«Найнебезпечніша зброя — не та, що гостріша. А та, що дозволяє зробити ще один крок тоді, коли тіло вже давно мало впасти.»
 

Першим рушив Хан. Не різко, якось спокійно. Ніби вони стояли на тренувальному майданчику, а не посеред покинутого міста. Лія теж зробила крок назустріч. Світ змінився одразу. Наче хтось раптом заглушив усі зайві звуки. Вона більше не чула вітру, не чула людей позаду. Лише власне дихання та дике калатання серця. І Хана. Кожен його рух здавався повільнішим. Ніби час навколо нього розтягувався. Вона бачила, як напружуються м’язи його плеча ще до того, як меч починав рухатися. Бачила, як трохи зміщується стопа. Як пальці міцніше стискають руків’я перед ударом. Мозок встигав прорахувати все. На мить їй навіть стало страшно.

Це діють препарати… Неймовірно.

Тіло рухалося швидше, ніж вона звикла. Швидше, ніж будь-коли. Метал різко зіткнувся. Два мечі з гуркотом зійшлися посередині. Іскри бризнули в різні боки. Хан не відводив погляду. Відчував. Вона була іншою. Сильнішою та швидшою.

— Що ти прийняла? — Тихо запитав він, утримуючи її меч.

Лія лише сильніше натиснула.

— Лише те, що змусило моє тіло рухатися. — Вона різко провернула лезо, звільняючи його.

Обидва одночасно відскочили назад. Вони не дали одне одному навіть секунди. Знову крок, знову удар. Сталь із силою зустріла сталь.

— Люди вже в будинку. — Коротко сказала Лія.

— Брешеш. — Зло відповів Хан, а на його обличчі не промайнула жодна емоція.

Він відвів меч, та різко пішов уперед. Цього разу швидше, набагато швидше. Меч описав коротку дугу. Лія встигла відхилитися. Але не повністю. Лезо ковзнуло по її лівій нозі. Легкий лоскіт миттєво пройшов крізь усю ногу. Темна тканина штанів одразу намокла від крові. Вона навіть не озирнулася, майже не відчула нічого. Лише холод металу.

Наступний удар прилетів майже відразу. Хан змінив траєкторію в останню мить. Кінчик меча пройшовся по животу. Кофта розійшлася вузькою смугою, залишившись триматися лише на блискавці. Ліа відчула лише тепло, що повільно розтікалося під тканиною. Там з’явилася тонка червона лінія. Хан уже хотів зробити ще один крок. Але Лія раптом сама скоротила дистанцію. Не назад, уперед.

Вона буквально увірвалася всередину його захисту. Меч блиснув тричі. Швидко та майже невидимо. Перша смуга розсікла плече. Друга пройшла навскіс по грудях. Третя залишила довгий поріз на боці. Хан різко відступив. На його темному одязі одна за одною проступили три тонкі, але глибокі смуги крові. Він мовчки подивився на них. Потім знову на Лію. Його очі стали холоднішими.

— Це не твоя швидкість.

Лія важко дихала, і не тому що втомилася чи було важко. Серце билося немов барабан, а подих заходився.

— Моя. Тоді ти не бився чесно. Ти добивав.

— Ні. — Хан похитав головою.

Ще один удар. Вона заблокувала легко, залишившись стояти рівно.

— Твоє тіло… — Він зробив крок. — Воно не витримає.

Хан знову завдав удар. Лія різко відвела його меч убік.

— Побачимо. — Тихо відповіла Ліа.

Вони знову розійшлися. Лише на кілька метрів. Обидва важко дихали. Якщо Хан був вже трохи втомлений, то Ліа відчувала стукіт серця, що заходилось ще швидше. Хан бачив зміни, відчував, що його удари не доходять до тіла дівчини. Він вкладав в них усю силу, що руки вже боліли. Але Ліа стояла рівно, а очі були такими ж спокійними, як і раніше

За спиною Лії Кай мимоволі зробив крок уперед.

— Кай. — Голос Хаято був тихим, але твердим.

Кай не почув. Його погляд не відривався від тонкої смуги крові на животі Лії. Він зробив ще один крок. Рен міцно схопив його за лікоть.

— Не зараз. — Тихо і строго промовив Рен.

— Вона поранена! — Рикнув Кай, не повернувшись.

— Я бачу.

Кай різко смикнув руку, повернувшись до брата.

— Відпусти! — Зло промовив Кай.

Дам уже стояв поруч. Не кажучи ні слова, він поклав долоню Каю на плече. Міцно. Ніби нагадуючи, чому вони взагалі тут.

— Вона просила нас. — Тихо нагадав Дам, стиснувши кулак.

Кай заплющив очі лише на мить. Щелепи стиснулися так сильно, що виступили жовна. Йому хотілося кинутися вперед. Закрити її собою, забрати звідти. Але він залишився стояти. Бо знав. Якщо зараз зробить хоча б один зайвий крок… Лія втратить усе, заради чого прийшла сюди. Тому йому довелося повернутися обличчям до бою і зробити два кроки назад.

Попереду знову дзенькнула сталь. І бій починався знов.  Хан повільно опустив меч. Дихання залишалося трохи важким. Погляд уважно ковзнув по Лії. По тому, як вона ледь помітно здригнула плечем. Як на частку секунди заплющила очі. Як трохи довше, ніж раніше, відновлювала подих. Він помітив. Препарати вже починали відпускати. Хан зробив ще кілька кроків. Між ними залишалося не більше двох метрів.

— Досить. — Промовив Хан.

Лія не опустила меч, лише схилила голову вбік, уважно роздивляючись Хана.

— Втомився?

— Мечі лише заважають. — Кілька секунд він мовчав, потім несподівано сказав. — Кулаки. Як колись.

Лія дивилася на нього мовчки. У голові швидко промайнула думка. Ні… Вона вже відчувала. Чіткість рухів почала зникати. Світ більше не здавався таким повільним. Серце билося все важче. Ще трохи і вона втратить перевагу. Потрібно закінчувати. Не можна більше чекати. Не можна розраховувати ні на Шіна. Ні на його людей, ні на те, що сестра Хана погодиться піти. Її план міг розсипатися будь-якої миті. Залишалася лише вона і Хан.

— Добре.

Хан першим відкинув меч. Метал із глухим дзенькотом упав на асфальт. Лія дивилася на нього лише секунду. Потім теж розтиснула пальці. Її меч ліг поруч.

— Лія! — Голос Рена різко прорізав тишу. — Не треба! Не погоджуйся!

Вона навіть не озирнулася. Наче не почула. Насправді, вона справді майже нічого вже не чула. Лише власне серце. Глухе, важке. Кожен удар віддавався у скронях.

Тук…