Книга друга

Сергій Чорноліс

Дім ненароджених днів

Ті, кого пам’ятає Тиша

Книга друга

Темне фентезі

Пролог
Пес під дверима

Тиміш намалював труну зеленою, бо чорний олівець зламався, а коричневий мати берегла для рахунків.

Він лежав у ній дуже рівно. У житті так спати не вмів: прокидався впоперек ліжка, з однією ногою під подушкою. На малюнку черевики торкалися один одного, волосся було зачесане, сорочка застебнута на всі ґудзики. Тиміш вирішив, що мертвим, мабуть, незручно.

За вікном падала снігова крупа. Вона шурхотіла по капустяному листю, яке мати розклала під стріхою. Пахло лушпинням, мокрими дровами й тим особливим холодом, що з’являється в кімнаті раніше за зиму.

На похороні стояли шестеро людей. Він упізнав сусіда, шкільну доглядачку, жінку з в’язкою ключів на поясі. Мати дивилася вбік. Батька не було.

Тиміш водив пальцем над папером, не торкаючись. Він не пам’ятав, як малював обличчя. Учора намалював лише труну й пса.

— Мамо.

На кухні щось упало. Мати останніми днями все впускала: ложки, поліна, слова посеред речення.

Вона зайшла, витираючи руки об фартух. Побачила папір і присіла перед сином.

— Ми домовилися більше не малювати.

— Воно саме.

Тиміш показав долоні. На лівій залишився тільки зелений слід, учорашній. Мати потерла його великим пальцем, наче могла стерти разом із плямою все інше.

— Не пускай чорного пса, — сказав він.

— Якого?

— Того, що прийде.

Її рука завмерла.

Увечері пес справді прийшов. Великий, із мокрою шерстю, у якій не затримувався сніг. Він сів на ґанку й не гавкав. Мати сперлася спиною на двері. Тиміш бачив, як дерев’яний засув тремтів від її дихання.

За пів години повернувся батько. Він приніс мішок солі, хоча вийшов по борошно. Пес відступив, пропускаючи його, й знову сів перед порогом.

Батько довго читав написане на мішку. Потім підняв погляд на дружину.

— Я ж ішов по щось інше.

Мати взяла сіль. Нічого не відповіла. Тиміш раптом зрозумів: вона знає про малюнок більше, ніж він.

Уночі пес зашкріб камінь. Не дерево дверей — нижню сходинку, ту, на якій батько навесні вирізьбив риску Тимішевого зросту. Хлопчик сидів на підлозі, загорнутий у ковдру, і слухав. Під шурхотом кігтів чувся інший звук: вода, хоча річка внизу давно взялася кригою.

На папері з’явилася жінка з ножицями на ремені. Вона стояла осторонь похорону й дивилася просто на Тимоша. Обличчя було недомальоване.

Він узяв зелений олівець і хотів написати: «Не приходь».

Пальці вивели інше:

«Візьми сухі черевики».

Частина перша
Після порятунку

Розділ 1
Ранок, який належав їй

Лада прокинулася від падіння чашки. Чашка вдарилася об підлогу через три секунди.

Вона сіла в ліжку, коли звук іще стояв у вухах. Славко внизу щось сказав дружині, дзенькнула ложечка, стілець посунувся. Тоді чашка розбилася насправді.

За вікном Вежі починали день. Дим із дахів лежав низько, бруківкою тягли віз із гарбузами. На протилежній стіні з’явилася реклама печей, які не потребують пам’яті. Її написали просто поверх державного гасла про вічне світло; стара фарба проступала крізь нову, ніби місто ще не домовилося, кому належить стіна.

Лада спустилася босоніж. Сава збирала уламки, Славко тримав чайник.

— Синя? — запитала Лада.

Вони обоє подивилися на неї.

— Ти бачиш уламки, — сказав Славко.

— Так. Звичайно.

Вона допомогла підмести. Один тонкий уламок зайшов під ніготь. Біль був переконливий і своєчасний. Лада зраділа йому більше, ніж слід.

У госпіталі чекали семеро людей. Чоловік із опіком просив згладити шрам: боявся, що його не візьмуть на роботу до палацу. Жінка хотіла продати день народження померлої матері, щоб виплатити борг за похорон. Двоє прийшли лише подивитися на дівчину з башти.

Лада відмовила останнім і почала з опіку. Перевірила, чи немає запалення, наклала нову пов’язку. Руки вже не тремтіли, коли хтось називав її рятівницею, але вона ще не навчилася не ненавидіти це слово.

— Ви ж можете просто прибрати, — сказав чоловік.

— Можу. За пам’ять, яка для вас щось важить. Рана загоїться сама, якщо не здерете шкіру разом із бинтом.

— А робота не почекає.

Він мав рацію. Лада покликала наглядачку й запитала, чи потрібен госпіталю вантажник. Потрібен був учора. Такі розмови виявилися складнішими за вогонь.

Опівдні прийшла Орися. На ній було пальто, яке Лада тепер упізнавала: світла латка на кишені, полагоджена застібка. Саму жінку впізнавала теж. Уже не за поясненнями інших — за останніми шістьма тижнями.