Том перший Листя та коріння

Дім Кайро’елін

Том перший

Листя та коріння

Перша частина

Розділ 1. Ніч, що обіцяє сяйво

Адель легко переступила через кабель, протягнутий упоперек доріжки до головного виходу. Її кроки відлунювали на бетонному майданчику кіностудії, залитому м’яким вечірнім світлом. День був особливий — її перший самостійний проєкт завершено, в грудях розливалася тиха, тепла гордість.

— Адель! — гукнули ззаду.

Вона обернулася й побачила гримерку, з якою вони пліч-о-пліч провели останні два тижні. Та йшла назустріч, розмахуючи рукою, а в іншій тримала пластикову склянку з кавою. Щойно попрощалася з дівчатами з кейтерингу.

— Даха, ти — просто золото, — усміхнулася Адель, підходячи ближче. — Дякую за твою магію. Без тебе все це виглядало б зовсім інакше.

— Та ти й сама молодець. Перший проєкт — і майже без проо… блем, — Даха розсміялася. — На афтепаті будеш?

— Авжеж. За півтори години. Ти з нами? Мені тільки додому заскочити, перевдягнутися, — Адель підморгнула.

Вони швидко обійнялися, і Адель рушила далі. Біля воріт вона підійшла до Рулета, гаффера. Той щось обговорював із лампаносами, які вже пакували світлобазу.

— Ну що, мадемуазель, готова до наступного шедевра? — пожартував він.

Адель, відстібаючи рацію й передаючи її йому, відповіла:

— А як же. Але спершу хочу відсвяткувати цей, — вона кивнула в бік павільйону, де ще панував післязнімальний безлад. — Передаси Бороді? Я його так і не знайшла.

— Домовилися.

— Афтепаті — в «Підвалі біля арки». Підтягуйтесь із хлопцями. І Грицю передай від мене подяку.

Він підняв руку в жартівливому салюті, і Адель рушила далі. Дорогою вона ще двічі зупинялася: подякувати другій режисерці Наталі за чітку організацію та обійняти Дімку-хлопавку, який увесь час підтримував її жартами.

За кілька хвилин вона вже сиділа в таксі. Дверцята зачинилися, двигун загуркотів, і Адель відкинулася на спинку сидіння, машинально стягнувши з волосся гумку. Чорне, мов смола, волосся розсипалося по плечах. Дивлячись у вікно, перебирала в голові список дій: душ, червона сукня, яскраві сережки і, можливо, помада — сьогодні можна дозволити собі трохи більше. У думках бриніла мелодія з вечірнього репертуару гурту її знайомих.

Серце калатало в передчутті шаленої ночі — яскравої, галасливої та повної сюрпризів. Таксі виїхало з Лівого берега й набрало швидкість на Мосту Метро. Вогні міста відбивалися в темній воді Дніпра, мов розсипане коштовне каміння. Адель дивилася у вікно, і мерехтіння ріки освітлювало її обличчя. Вона глибоко вдихнула, відчуваючи, як напруга поволі тане. Вода блищала, ніби підморгувала їй, обіцяючи щось чарівне.

Таксі рушило Набережним шосе, де майже оголені дерева тягнули віти до неба, а ліхтарі відкидали довгі тіні. Машина підіймалася Володимирським узвозом, відкривалася панорама величних будинків Правого берега, огорнутих м’яким золотавим сяйвом. Вона почувалася героїнею старого кіно, де кожен поворот дороги — нова, ще не бачена сцена.

Хрещатик, який і не думав засинати, зустрів її феєрією життя. Вітрини, гомін перехожих, сміх, музика з кав’ярень — усе зливалося в шалений потік. Адель усміхнулася, уявляючи, як ось-ось пірне в саме серце цього свята.

Таксі звернуло на тиху вуличку, де причаївся її будинок з невеличкою квартиркою, успадкованою від бабусі. Стара, витончена будівля з високими вікнами й фасадом, прикрашеним ліпниною.

Помешкання вона ділила з Ельке — журналісткою і близькою подругою. Та була середнього зросту, з розкішним русявим волоссям, що на сонці відливало міддю. Цю пишну гриву вона часто збирала у високий, ефектний хвіст. Її обличчя з гострими, майже скульптурними рисами — високі вилиці, виразні сірі очі з прохолодною глибиною — притягувало погляд. А довгі, лялькові вії надавали йому особливої магії.

Адель же була повною протилежністю. Округлі, але стрункі форми, ніжне обличчя з кумедним носиком і губами-бантиком. Контраст порцелянової шкіри й чорного волосся колись приніс їй шкільне прізвисько — Білосніжка, яке так і прижилося.

Разом вони виглядали приголомшливо — мов дві яскраві ноти в одній гармонійній партитурі, що зливалися в акорд, повз який неможливо пройти байдуже.

Двері відчинилися з легким скрипом, і Адель одразу вдихнула знайомий аромат — кави, фарби та свіжих квітів. На стінах тіснилися картини друзів-художників, на дивані недбало лежали подушки, а м’яке світло кількох абажурів огортало квартиру домашнім теплом.

— Я вдома! — гукнула вона, скидаючи туфлі біля дверей.

— Я в душі! — долинуло з ванної.

Адель кинула куртку на стілець і зайшла до кімнати. На підлозі купою лежали глянцеві журнали, а на вішалці чекали сукні, які вони приміряли кілька днів тому. «Творчий безлад», як казала Ельке.

— Ми не запізнюємося? — озвався голос подруги з-за дверей.

— Встигемо! — відповіла Адель, перебираючи взуття.

Її погляд зупинився на сумочці, що ідеально пасувала до яскраво-червоної сукні. Ельке вийшла з ванної з рушником на голові й одразу взялася до зачіски.

— Ти ж не забула нові туфлі? — запитала вона, вправно накручуючи пасма на плойку.

— Авжеж, звичайно! — Адель закружляла перед дзеркалом, поправляючи сукню.

Коли вони вже були готові виходити, з кімнати долинув короткий сигнал комп’ютера — новий лист. Адель на мить завмерла, вагаючись. Кинула погляд на свої витончені ноги в кобальтових туфлях, усміхнулася й сказала:

— Ні-ні. Це вже завтра прочитаю.

Ельке весело розсміялася, і за кілька хвилин вони вже поспішали сходами. На майданчику їм трапився сусід із гітарою, який мчав на репетицію. Він свиснув, схвально оцінивши їхній вигляд, і побажав гарного вечора.