Глава 29 - Брама

Світ, у який ми ступили, був уже не лісом, не храмом, не містом. Він був одночасно всім і нічим: небеса пульсували пурпуровим світлом, земля під ногами коливалася, немов дихаючи, а повітря було насичене запахом попелу й свіжих квітів.

— Ми дійшли до кінця... майже, — прошепотів Деніз, тримаючи мою руку. Його погляд був спокійним, але я відчувала, як його серце калатає в такт моїм страхам.

Перед нами виникла величезна арка, складена з темного каменю, на якому вирізьблені символи — і знайомі, і чужі.

— Це Сутінкова Брама, — пояснила Ліара, яка з'явилася поруч. — Перш ніж увійдеш, пам'ятай: тут кожен крок вирішує, ким ти станеш.

Нокс стояв трохи осторонь, його очі блищали холодним світлом.

— Тут немає сторонніх. Лише правда. І вибір, який не можна буде змінити.

Я вдихнула глибоко, відчула пульс амулету на грудях — він світився теплим, ритмічним світлом.

— Ти готова? — спитав Деніз тихо.

Я кивнула.

Ми переступили поріг, і світ навколо почав змінюватися. Тіні від минулого зливалися з відлунням майбутнього. Дзеркала і спогади, які вже бачили моє дитинство, мою матір, батька, Ізабель — усе почало одночасно жити тут.

І тоді я побачила його — чоловіка в масці. Він стояв на висоті, обернений до нас спиною. Його присутність тиснула на груди, і я відчула знайомий холод.

— Тепер усе закінчиться, — промовила тінь його голосу, що звучав у голові. — І ти, Амеліє, вирішиш, що залишиться живим.

Я відчула, як простір навколо стискається, а Деніз стискає мою руку. Його тепло було єдиним орієнтиром серед хаосу, що поглинав усе.

— Я знаю, хто ти, — сказала я, прямуючи до маски. — І я не боюся.

Чоловік у масці повільно обернувся. Його очі — темні, безмежні — дивилися на мене не як на ворога, а як на того, хто має завершити те, що почалося ще до мого народження.

І я зрозуміла: випробування ще не завершене. Тут, у Сутінковій Брамі, я маю прийняти не тільки минуле й силу, але й жертву, яку доведеться принести, щоб відновити рівновагу між світлом і тінню.

Моє серце билося швидко, але чітко. Я була готова. Бо тепер я знала: справжня боротьба — не назовні, а всередині.

— Пам'ять веде тебе, Амеліє, — тихо сказав Деніз. — Але лише ти обираєш, якою буде ця битва.

І тоді Сутінкова Брама почала світитися, пульсуючи, мов живий організм. Прийшов час останнього випробування.

Сутінкова Брама нависла над нами, мов живий організм. Кожен її камінь пульсував світлом і тінню водночас, віддзеркалюючи все, що було, і все, що може бути. Мої ноги ніби впали в клейку землю, але Деніз стояв поруч, спокійний і міцний. Його присутність давала мені опору, коли повітря наповнилося шепотом минулого.

— Відчуй її, — промовив він тихо. — Пам'ять. Вона чекає, щоб ти віддала своє "я" частково, аби отримати істину.

Я вдихнула, намагаючись зосередитися. Поступово камені під ногами почали світитися сріблястим світлом, відображаючи наші тіні, які зливалися в одне. Перед нами простягалася дорога, що вела вглиб брами, і чим далі ми ступали, тим сильніше відчувалося, що реальність руйнується.

— Амеліє, — сказав Нокс, який з'явився поруч, — пам'ятай: кожен спогад, який ти переживаєш тут, може змінити тебе назавжди. Не всі двері повертають назад.

Ліара, стоячи трохи осторонь, додала:

— Іноді, щоб знайти правду, треба втратити щось, що здавалося частиною себе. Не бійся. Ти не одна.

Ми ступили вперед, і світ навколо розчинився. Камені, що світяться, перетворилися на прозору воду, а в ній я побачила відображення свого дитинства, матір, батька, Ізабель... Все переплелося, як павутиння часу.

Раптом простір стих і звук зник. Лише чоловік у масці стояв попереду, його погляд пронизував мене наскрізь.

— Ти прийшла сюди не випадково, — промовив він. — І все, що ти дізнаєшся, змінить тебе назавжди.

Я зробила крок уперед. Кожна клітинка тіла напружена. Моє серце билося так гучно, що здавалося, воно відлунює по всій Сутінковій Брамі.

— Я готова, — сказала я, і голос мій звучав твердою обітницею, хоча всередині — страх, біль, і надія одночасно.

Тоді простір навколо почав змінюватися ще стрімкіше. Тіні минулого розпадалися, майбутнє сходило світлом, а чоловік у масці піднімав руки. Його рухи відкривали портал у пам'ять, куди я маю увійти, щоб побачити правду.

Деніз стискає мою руку. Його тепло тягне мене назад, але я вже відчуваю: цей шлях — лише мій.

— Я з тобою, — шепоче він, — і завжди буду.

Я ступаю в портал, і світ розчиняється. Тут немає часу. Немає страху. Лише — я, він, і істина, що чекає в серці Сутінкової Брами.

Світ тремтить. І починається останнє випробування.
Я ступала далі, і відчуття тяжкості простору зростало. Повітря навколо ставало гуще, тягуче, мов рідка смола. Кожен крок викликав хвилю спогадів, що накочувалися одночасно — дитячий сміх, крики, голоси, яких давно не чула, і запахи, що пробуджували найдавніші емоції.

Переді мною з'явилися фігури — вони не були живими, але рухалися, як тіні. Троє Безіменних, мов три віки часу, що переплелися у одному моменті. Їхні обличчя були порожні, а руки простягнуті, наче вони прагнули показати мені щось, чого я ще не розуміла.

— Ти повинна пройти крізь них, — почувся тихий голос у голові, що нагадував шепіт Деніза, — але не бійся. Це твоє минуле, що потребує завершення.

Я глибоко вдихнула. Стиснувши амулет у руках, ступила вперед. Кожна фігура, через яку я проходила, перетворювалася на спогад: образ матері, що дивиться на мене з тривогою; чоловіка в масці, що простягає руку; мить, коли я вперше відчула магію Ізабель.

Кожен спогад болів і водночас відкривав. Я відчула, як серце тремтить, розривається між бажанням втекти і потребою знати правду.

Раптом з'явилася Вартова Дзеркала. Вона стояла мовчки, її обличчя було відображене у тисячі маленьких кришталевих фрагментів, що переливалися в повітрі.