Глава 27 - Таємниці

Світло порталу розтануло, залишивши нас на краю величезної зали, де повітря було густим, немов сам час тут зупинився. Стіни — із темного мармуру, тремтіли від слабкого світла, що йшло з невидимих джерел. Тут не було лісу, не було дерев, лише повітря, яке знало всі наші секрети.

— Ми дісталися сюди, — сказав Деніз, притримуючи мене за руку. — Тепер — вони.

І тоді вони з'явилися.

Троє Хранителів. Високі, мов статуї, але живі. Їхні обличчя приховані масками, кожна з яких відображала інший аспект часу: минуле, теперішнє, майбутнє. Очі — глибокі, немов бездонні озера, спостерігали нас і водночас наче читали нашу сутність.

— Амеліє... — промовив Хранитель минулого. — Ти пройшла багато, але справжній урок ще попереду.

— Ми готові, — відповіла я, відчуваючи, як кров пульсує у венах. — Скажіть, що нам робити.

Хранитель теперішнього кивнув:

— Щоб зрозуміти правду, треба дивитися не лише очима. Треба бачити серцем.

Третій — майбутнє — простягнув руку. З його долоні вирвалася хвиля світла, що осяяла нас крізь тонкі промені.

— Твій шлях закінчується не лише у твоїй історії, — мовив він. — Він у всьому, що створено твоїми діями. І лише об'єднавши всі аспекти — ти зможеш врятувати не лише себе, а й тих, кого любиш.

Я відчула, як серце стискається від відповідальності. Деніз міцно тримав мою руку, і я знала: без нього не зможу пройти далі.

— Ми — разом, — тихо прошепотів він.

І тоді з'явилася постать, яку я чекала найбільше. Білоока. Та, що з'єднувала минуле з майбутнім. Її присутність була одночасно заспокійливою і тривожною.

— Амеліє, — сказала вона, — ти дізнаєшся правду про свого батька. І про Ізабель. Тільки зрозумівши їхні жертви і наміри, ти зможеш обрати свій шлях.

Я закрила очі. Відчула, як світ навколо стискається і одночасно розкривається. Кожен Хранитель, кожна тінь, кожен промінь — все було частиною мого тесту, частиною мене самої.

— Я готова, — прошепотіла я, відчуваючи, як внутрішня сила нарешті прокидається. — Наведи мене до істини.

І в цю мить простір загудів. Час і пам'ять змішалися, і я відчула, що нарешті стою на порозі фінальної істини — тієї, що визначить майбутнє нас усіх.
Крок за кроком ми йшли коридорами пам'яті, і кожен з них тремтів, наче живий. Деніз йшов поруч, його присутність була заспокійливою, але навіть він не міг приховати напругу, що висіла в повітрі.

— Вони відчувають кожен наш рух, — прошепотіла я. — Хранителі... наче бачать не тільки тіло, а й думки.

Деніз стиснув мою руку міцніше:

— Тоді треба бути чесною. З собою і з ними.

Перед нами з'явився зал, де на стінах мерехтіли стародавні символи, а на підлозі — слабкі світлові доріжки, що вели до центру. Я відчула, як кожен крок підсилює резонанс у грудях: страх, рішучість, біль і пам'ять змішувалися в одну тяжку, але чітку мелодію.

— Цей простір перевіряє не силу, — сказала Ліара тихо, з'явившись раптово збоку. — Він випробовує твою готовність бачити правду. Не те, що хочеш, а те, що є.

Я кивнула, вдихнула глибоко і ступила на першу світлову доріжку. Вона охопила мене ніжним сяйвом, але з ним прийшло й поколювання в скронях, наче пам'ять шепотіла відразу кілька голосів одночасно.

Тіні почали формуватися навколо: не просто образи минулого, а сплетіння подій, що створили мене — мою матір, батька, Ізабель, і навіть те, що приховувалося за чоловіком у масці.

— Амеліє, — прошепотів Деніз, — тримайся. Не відкидай жодного з них.

Я дивилася, як тіні рухаються, як вони шепочуть, показують моменти, які я боялася згадувати. Але тепер страх був не тим, що зупиняє. Він був приводом діяти, розуміти, приймати.

— Вони всі частина тебе, — тихо сказала Ліара. — І поки ти відмовляєшся прийняти хоча б одну нитку цього клубка, ти не зможеш рухатися далі.

Я глибоко вдихнула і простягнула руки вперед. Тіні піднялися, закрутилися довкола мене й Деніза, і раптом — один із образів висвітлився яскравим золотим світлом. Це була матір. Її очі дивилися на мене з ніжністю і болем одночасно.

— Амеліє... — промовила вона. — Ти маєш силу, про яку навіть не здогадуєшся. Але пам'ятай: твій шлях — не лише твій. Він пов'язаний із нашими історіями, і без тебе він ніколи не буде цілим.

Я відчула, як кристал у руці пульсує сильніше, наче відповідаючи на її слова. Деніз стиснув мою руку і кивнув:

— Тепер ти готова далі.

І я знала: попереду — останній рубіж цієї частини подорожі. Те, що ми побачимо далі, змінить не лише мене, а й усе, що я вважала незмінним у світі.