Глава 26 - Сила пробудження

Світ навколо здавалося, що сповільнився. Ліс, який ще вчора жив і дихав разом із нами, тепер стояв у дивній тиші. Кожен звук — крок, шелест листя, навіть моє серце — відчувався загострено. Це був момент, коли минуле й майбутнє, страх і рішучість, перепліталися в одному.

Деніз йшов поруч, але не говорив. Його погляд стежив за кожним рухом тіні, що скакала між деревами. Я тримала амулет у руках — його тепло нагадувало мені, що ми все ще живі, що наше випробування не завершене.

Раптом перед нами виникла постать. Не жива, але й не привид. Висока, в темному плащі, із обличчям, прихованим капюшоном. В руках — сфера, що пульсувала світлом і темрявою водночас.

— Амеліє, — промовив голос, що лунав безпосередньо у свідомості. — Чи готова ти пройти те, що не можна описати словами?

Я подивилася на Деніза. Його очі мовчали: так, готовий. Ми обоє відчували: це не просто випробування сили, це випробування нашого зв'язку, нашої здатності бути разом.

Фігура підняла сферу, і простір перед нами почав згортатися. Ліс перетворився на лабіринт зі світла і тіні. Кожен поворот обіцяв нову пастку, кожна тінь — випробування.

— Ми повинні йти, — прошепотіла я, і Деніз стиснув мою руку. — Разом.

Ми крокували, і з кожним кроком лабіринт змінювався. З'являлися відображення минулого: наші страхи, втрати, моменти, коли ми відчували себе безсилими. І кожне відображення — спроба зламати нас, поставити під сумнів віру один в одного.

— Не вір йому! — кричав голос з темряви, і я знала: це не просто зовнішній ворог, це мої сумніви, моя тінь, яка хоче роз'єднати нас.

Деніз притиснув мене ближче:
— Ми сильніші разом. Не відокремлюй себе від нас.

І тоді я зрозуміла: щоб пройти це випробування, потрібно не боротися з тінню, а прийняти її. Прийняти страх, біль, сумніви — і йти далі, не відпускаючи один одного.

Коли ми нарешті пройшли центр лабіринту, темрява почала розсіюватися. Перед нами стояли нові фігури — три постаті, що пульсували енергією минулого і майбутнього. Їхні обличчя були безіменні, але відчувалося: вони знають кожен наш секрет.

— Ласкаво просимо, — промовив один з них. — Настав час зустріти правду, яку ви шукали. Але для цього доведеться віддати щось, що дуже важливе.

Я подивилася на Деніза. Він кивнув: ми готові. Бо те, що ми пройшли разом, зміцнило нас більше, ніж будь-який ритуал чи карта Таро.

І в цю мить лабіринт зник. Перед нами відкрився новий шлях — портал, що веде до сутінкової брами, останнього рубежу перед фінальною правдою.

— Ми йдемо далі, — сказала я. — Разом.

— Разом, — відповів Деніз.

Світло порталу змішалося з тінню, і ми крокнули в нього, залишивши позаду всі страхи. Попереду — фінальне випробування, таємниці батька і справжнє коріння всього.

Ми стояли на краю порталу, і навіть повітря навколо ніби сповільнилося. Серце калатало так, наче хотіло вийти з грудей. Я відчувала, що цей момент — переламний: крок уперед змінить усе, крок назад — неможливий.

Деніз міцно стискав мою руку. Його дотик був нагадуванням, що навіть у найглибшій тіні ми не самі.

— Амеліє... — прошепотів він, — усе, що ми пройшли, веде сюди. Ти готова?

Я глибоко вдихнула, відчула енергію амулета, що билася у ритмі серця. Кристал у руці теплішав, ніби знав відповідь раніше за мене.

— Так, — тихо відповіла я, — готова.

Перед нами постала фігура у темному плащі — та сама, що тримала сферу світла і тіні. Тепер вона підняла руки, і простір навколо завихрився, немов сам ліс намагається нас випробувати.

— Щоб пройти далі, — промовила постать, — потрібно віддати страх. Не приховувати, не тікати. Дай йому свободу... або він поглине тебе.

Я зупинилася. Серце стискалося від страху, але поруч був Деніз. Його очі випромінювали спокій, що здавалося нереальним у цьому хаосі. Я подивилася на нього — і зрозуміла: якщо не зможу віддати страх, ми ніколи не пройдемо далі.

Повільно, але впевнено, я підняла руки. Кристал почав світитися яскравіше, і зі середини мене вирвався спалах темряви — усі страхи, сумніви, сумні моменти минулого. Вони не зникли — вони стали частиною мене, але тепер не керували мною.

— Вільно, — промовила постать. — Тепер ви можете крокувати далі.

Я подивилася на Деніза. Його погляд віддзеркалював моє відчуття: ми зробили ще один крок у дорозі, що веде до правди.

І тоді простір навколо нас почав розчинятися. Ліс поступово зникав, залишаючи лише світло порталу, який манив у невідоме.

— Тримайся за мене, — сказала я, і Деніз кивнув.

Разом ми крокнули вперед. Світло обгорнуло нас, і ми знали: попереду — останні таємниці, випробування і можливість відкрити правду про наше минуле, теперішнє і майбутнє.

Тиша, що залишилася після кроку, була важчою за будь-який крик. Це була тиша, що передує вирішальній битві, і я відчула: наш шлях до фіналу почався.