Глава 25 - Відлуння правди

Світ навколо здався непривітним, але реальним. Ліс, який ще вчора був живим полотном, тепер став звичним — деревця, гілки, листя. Проте щось змінилося в повітрі: воно стало густішим, насиченим енергією, що відчувалася в грудях, у кожному подиху.

Деніз ішов поруч, його рука міцно тримала мою. Не від страху, а від сили, що ми нарешті поділяли. Його погляд був спокійний, але глибоко зосереджений. Мені здалося, що він відчуває все, що ще не було сказано словами — всі мої сумніви, страхи, та тиху надію.

— Ми зробили це, — прошепотів він, і його голос звучав як обітниця. — Пройшли через тіні і спогади. Тепер все залежить від того, що ми зробимо далі.

Я кивнула, відчуваючи, як всередині мене пульсує нова рішучість. Проте поруч із відчуттям сили було і легке тремтіння — відчуття, що справжня боротьба лише починається.

Раптом із гущавини лісу з'явилася Ліара, її зелені очі світилися особливо яскраво.
— Ви обидва пройшли випробування пам'яті, — сказала вона. — Але світ за межами цього лісу не знає про ваш успіх. Не всі готові прийняти істину, яку ви несли всередині.

Нокс ступив уперед. Його темні очі світилися холодною рішучістю.
— І ваша нова сила буде випробовуватися відразу. Не тими, кого ви зустрічали досі, а тими, хто ховається серед звичного. Серед тих, хто вважає, що минуле можна забути, а правда — приховати.

Я глибоко вдихнула. Перші кроки в реальний світ після простору Пам'яті завжди даються важче, ніж будь-яке випробування у снах чи тінях. Кожен рух, кожен подих здавалися важкими, але разом із тим — життєствердними.

— Ми впораємося, — сказала я, хоча голос трохи тремтів. — Бо тепер ми знаємо, хто ми, і що нас чекає.

Деніз злегка посміхнувся і стиснув мою руку.
— Разом, — повторив він. — І ніхто не розлучить нас із правдою, яку ми тепер носимо.

І коли ми крокували далі, ліс відступав, відкриваючи шлях у світ, який чекав на наш вибір. Кожна тінь, кожне світло здавалося пророкуванням. Ми знали: реальне випробування ще попереду. Але тепер ми були готові.

Ліс став тихим, але кожен звук був надто чітким. Пташині крики нагадували відлуння старих спогадів, шелест листя — погойдування тіней, яких тепер я не могла уникнути.

— Амеліє, — тихо сказав Деніз, помітивши, як я затримала подих. — Ти почуваєшся так, ніби пам'ять все ще поруч?

Я кивнула, не відводячи погляду від землі. Внутрішньо мене рвало від усього, що сталося. Все, що я дізналася про матір, батька, про себе — це був не просто біль. Це була відкритість, яку неможливо закрити.

— Я бачу його... — прошепотіла я, відчуваючи, як серце тисне в грудях. — Чоловіка у масці. Його погляд... він все ще переслідує мене.

Деніз притис мене до себе, і його дотик заспокоював більше, ніж будь-які слова.
— Він не може вкрасти тебе зараз, — сказав він тихо. — Бо ти вже не та, що боїться. Ти знаєш істину. І істина — твоя броня.

Ми йшли лісом, і світло лампи відбивалося у дрібних краплях роси. Кожна іскра світилася мов окреме життя, що поверталося до мене.

— Чи всі будуть готові прийняти те, що ми знаємо? — запитала я. — Чи не зламає нас сам світ?

Деніз зупинився, взяв мене за руки і подивився у мої очі:
— Світ може намагатися зламати нас. Але ми вже зцілили себе від минулого. А це означає, що будь-які випробування — лише шлях, а не кінець.

Я відчула, як страх і невпевненість повільно стихають. Залишилося лише усвідомлення: ми тепер носимо силу, яку неможливо забрати. І цей світ вже не може залишити нас без відповіді.

Несподівано повітря навколо здригнулося. Ліс став ще густішим, як ніби сам поглинає наші думки, перевіряючи готовність.

— Щось наближається, — промовив Нокс, який мовчав усю дорогу. Його очі блищали холодним світлом. — І це не лише випробування вашої сили. Це перевірка вашого вибору.

Я подивилася на Деніза. Він кивнув, і в його погляді була не лише рішучість, а й безмовна обітниця: разом — ми не зламаємося.

І тоді я зрозуміла: наша історія тільки починає свій наступний акт.