Глава 20 - Ті, хто пам’ятають ліс

Глибше в ліс, глибше в себе

Ми йшли стежкою, що здавалась прорізаною не ногами, а пам'яттю. Віття дерев іноді самі відступали, відчуваючи Ліару, немов вона була частиною цього лісу, а не просто істотою в ньому.

Нокс ішов трохи позаду мене, і його мовчання пульсувало в повітрі, як невидимий оберіг. Я відчувала його погляд на собі — не настирливий, а вивчаючий, наче він намагався зчитати мої думки ще до того, як я сама їх усвідомлювала.

— Куди ми прямуємо? — запитала я, коли в гілках затанцювали сріблясті пір'їни туману.

— До місця, яке ліс не відкриває нікому випадково, — відповіла Ліара. — До Кореня Пам'яті. Там тебе чекає перше випробування.

Я відчула, як холод прокотився хребтом. Випробування. Знову.

— Це не те, що було в Палаці Тіней, — додав Нокс. Його голос був глухим, трохи обпалений часом. — Там ти боролась із минулим. Тут — доведеться обрати, що з нього залишити в собі, а що — забути. Але кожне забуте — забере частину твоєї сили.

Я зупинилась.

— Забути?.. Але хіба це не зрада?

— Іноді найгірші спогади — це те, що не дає прорости. Іноді — саме вони тримають тебе живою, — прошепотала Ліара. — Ти мусиш побачити себе зсередини.

Ми дійшли до розломаної скелі, з якої виходило синювате сяйво. Під її основою — отвір у землю, майже невидимий, але з нього здіймався аромат сирої деревини, дощу й чогось ще... живого.

— Ти маєш увійти сама, — сказала Ліара, — ми не можемо супроводжувати тебе всередину. Але те, що ти там побачиш... може змінити все.

Нокс наблизився, і, не торкаючись мене, прошепотів:

— Якщо злякаєшся — заплющ очі. Але не тікаючи. А приймаючи. Темрява там — це не зло. Це шепіт твого справжнього голосу.

Я вдихнула глибоко й зробила крок до отвору. Земля внизу була м'якою, але пульсувала, ніби мала серце.

Я опустилась нижче, й світло згасло. Усе стало чорним, окрім внутрішнього світла кристала, що знову з'явився в моїй долоні, сам собою. Його пульс збігався з моїм.

Раптом навколо з'явилися постаті.

Жінка, що тримала на руках немовля — її волосся було схоже на моє.

Чоловік у масці — він сидів біля вогню, а поруч — стара карта Таро, перевернута догори дригом.

І ще хтось — постать, яку я не впізнала. Зі спини. Вона тримала чорну троянду, і щось у її плечах, у позі — здавалося, це могла бути я.

— Що ти готова залишити, аби віднайти себе? — пролунало з темряви.

Випробування почалось.

Корінь Пам'яті. Спогади, що шепочуть.

Темрява не була порожнечею. Вона дихала. Вона співала голосами, які я колись забула — або навмисне виштовхнула в найдальші кути свідомості.

Спершу я побачила себе — маленьку, п'ятирічну, у лавандовій сукні, що бігла босоніж уздовж морського берега. Це був щасливий спогад — той, що залишив у мені запах солі й захоплення від життя. Маленька я усміхалась, махала рукою й бігла до когось удалині...

...до мами.

Ізабель. У тій сцені вона була молодою, ніжною, з очима, що світилися любов'ю. Вона сміялась, піднімала мене на руки й цілувала в лоба. Усе здавалось настільки справжнім, що я не стримала сліз.

— Цей спогад гріє тебе, — прошепотів голос, що лунав ніби з моїх власних грудей. — Але чи це правда... чи лише те, що ти хотіла зберегти?

Я озирнулась — тінь, що з'явилась позаду, мала знайому поставу. Та сама, що тримала чорну троянду. Тепер вона обернулась.

Це була я. Але з очима, в яких не лишилось наївності. У неї було довге чорне волосся, що спадало на плечі, як ніч. Вона тримала троянду, пелюстки якої осипались, лишаючи чорні плями на землі.

— Я — твоя тінь, — сказала вона. — Те, що ти не дозволила собі стати. Я пам'ятаю біль. Зраду. Гнів. Я не плакала, коли Ізабель принесла тебе в жертву. Я вижила, коли ти ламалась. І я тут, щоб спитати...

Вона піднесла троянду до мого обличчя.

— Ти хочеш забути мене?

Я застигла. У мені боролись дві істини: одна — що треба йти далі, не озираючись. Інша — що відмова від болю означає відмову від себе.

З'явилась ще одна постать. Це був... мій батько.

Я ніколи не бачила його обличчя чітко. Лише тінь у спогадах. Але зараз він стояв переді мною — високий, з м'якими, але втомленими очима. На його шиї висів медальйон у формі змії, що кусала власний хвіст — Оуроборос, символ безконечного кола.

— Амеліє... — промовив він. — Ти маєш силу зламати це коло. Але тільки якщо об'єднаєш у собі і пам'ять, і біль. І любов, і втрату. Не вибирай одну сторону. Стань цілим.

Його фігура почала розчинятись, а тіньова я не зникла.

— Обери, — сказала вона. — Або залишиш мене тут, і станеш слабшою. Або приймеш, і навчишся керувати болем. Але ти більше ніколи не будеш тією, ким була.

Я подивилась на троянду. На тінь. І зрозуміла: моя сила — не в чистоті. А в повноті.

— Я не залишаю тебе, — прошепотіла я. — Я беру тебе з собою. І навчуся жити з тобою — не як із ворогом, а як із правдою.

Тіньова я опустила троянду... і посміхнулась. Її постать почала світитися зсередини. Зливаючись зі мною. Пелюстки троянди розчинились у світлі.

Я відчула, як в мені щось змінилось. Я стала... важчою. Глибшою. Цілісною.

Коли я виринула з Кореня Пам'яті, Ліара вже чекала. Її погляд був серйозним, але м'яким.

— Ти пройшла, — сказала вона. — Але справжній шлях тільки починається. Бо тепер у тобі живе і світло, і тінь.

Нокс стояв осторонь. Його очі затримались на мені довше, ніж зазвичай.

— Нарешті, — промовив він. — Тепер ти можеш бачити.

Я підняла голову. Ліс більше не здавався загрозливим. Він був моїм дзеркалом. І моєю ареною.

— Що далі? — спитала я.

Ліара вказала на кам'яний прохід, зарослий мохом.

— Далі — до Хранителів Пам'яті. Там ти дізнаєшся, що ще приховано в твоєму родовому корені. Бо твоя історія почалась не з Ізабель... а значно раніше.