Глава 19 - Початок нового

Світ змінився. Навколо — зелень, яка дихала життям, і водночас таємничий шепіт, ніби сама земля знала більше, ніж хотіла розкрити. Я стояла на краю лісу, де ще вчора був холодний кам'яний храм, і відчувала, що моє серце б'ється у новому ритмі — не просто частина мене, а ритм самої природи.

— Що це? — прошепотіла я, вдивляючись у далечінь.

— Це початок нового — відповів Деніз, — але й попередження. Тут, серед зелені, ховається ключ до твоєї правди. І до небезпеки.

Несподівано повітря стало важчим, і з гущавини вийшла фігура. Жінка, яка здавалася і водночас не здавалася людською. Її очі — кольору бурштину — світилися дивним світлом, а довге волосся, що колихалося, мов хвилі, зливалося з тінями дерев.

— Ти — вибрана, — сказала вона голосом, що звучав, як мелодія, — і твоє випробування не закінчено. Щоб врятувати те, що загублене, ти маєш зрозуміти суть балансу — між світлом і темрявою, любов'ю і жертвою.

Деніз ступив уперед, підтримуючи мене.

— Що нам робити? — запитав він.

— Спершу — пізнати, — відповіла жінка, — а потім — діяти. Час не на нашому боці.

Я відчула, як нова сила пульсує в мені, але разом із нею — страх перед невідомим. Та здавалося, що цього разу я вже не сама.

— Покажи нам шлях, — сказала я, намагаючись звучати впевнено.

Жінка в бурштинових очах посміхнулася і простягнула руку в бік гущавини.

— Туди, де сходяться долі і секрети. Там чекає відповідь.

Ми рушили вперед, у серце лісу, де кожен крок міг змінити не тільки наше майбутнє, а й саму суть реальності.

Ми ступали все глибше в ліс — повітря наповнювалося ароматами мокрої кори, квітів і далеких голосів птахів. Кожен звук здавався наче посланням, а тіні між дерев видавалися живими, мов вартові стародавніх таємниць.

— Цей ліс — не звичайне місце, — прошепотіла жінка з бурштиновими очима, — він живе, пам'ятає і судить. Тут твої думки можуть стати реальністю, а страхи — пасткою.

Деніз міцно тримав мене за руку, і я відчувала його підтримку, немов анкер у буремному морі.

Раптом удалині між дерев мерехтів слабкий світлофор — маленьке вогнище, наче маяк у темряві. Там, у центрі полянки, стояла фігура — худорлява, загорнута у темний плащ.

— Хто це? — запитала я.

Жінка в бурштині зупинилася.

— Твій провідник — або пастка. Обери, кому довіряти, бо це випробування — не лише сили, а й розуму.

Я зробила глибокий вдих і крокнула вперед.

Там, де зустрічаються світло й тінь, починається справжня гра.

Фігура на полянці повільно зняла капюшон — під ним виявилася жінка з глибокими зеленими очима, що світилися як самоцвіти у сутінках. Її погляд був проникливим і водночас спокійним, ніби вона знала всі таємниці світу.

— Амеліє, — промовила вона м'яким голосом, що відлунював у тиші, — я — Ліра, хранителька межі між світами. Ти пройшла довгий шлях, але попереду — останнє випробування. Воно не просто перевірить твою силу, а змусить подивитися у власну душу.

Я відчула, як серце калатає швидше, але відповіла впевнено:

— Я готова.

Ліра простягнула руку, і повітря навколо почало вібрувати. Переді мною з'явився портал — темний, але всередині нього мерехтіли спалахи світла.

— Цей портал веде у твої найглибші спогади — у те, що ти намагаєшся забути. Щоб врятувати себе і тих, кого любиш, ти мусиш пройти крізь нього і зустрітися з тим, що приховано в тіні.

Деніз міцно стиснув мою руку і мовив:

— Я йду з тобою.

І ми разом зробили крок у світ, де час і простір губилися, а правда ставала єдиною надією.

Світло поступово згасало, і я опинилася в тумані, що огортав усе навколо, немов ковдра забуття. Вітер шепотів слова, що ніби доходили зі спогадів давно минулих днів.

Переді мною відкрився старий будинок — рідна домівка, але спотворена часом і тінню. Двері скрипнули, запрошуючи увійти, і я зробила крок уперед.

У кімнаті стояла мама — Ізабель. Її очі були сумні, але водночас сповнені надії.

— Чому ти покинула нас? — почула я голос, який не могла пов'язати з собою. Це була моя власна дитяча душа, що прагнула відповіді.

Ізабель простягнула руки, але тінь вкрила її, і вона почала повільно зникати, залишаючи по собі лише холод.

Раптом з'явилася інша фігура — чоловік у масці, що мовчки спостерігав із темного кута.

— Вони залишили тебе наодинці, — прошепотів він, — але ти сильніша, ніж думаєш.

Почала розкриватися правда — біль, зрада, страхи, які тримали мене в полоні.

Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як кожна частина моєї душі намагається або втекти, або боротися.

— Я не боюся більше, — прошепотіла я, — я приймаю все, що було, щоб створити те, що буде.

Туман розсіявся, і я побачила перед собою нову стежку — ту, що веде до світла.

Тоді стежка під ногами змінилася — земля стала м'якою, наче покрита мохом, а над головою розкрилися густі крони дерев, крізь які пробивалися промені сонця. Птахи співали незвичні пісні, що, здавалося, несли послання лише мені.

Раптом серед дерев з'явилася фігура — висока і струнка, у темному плащі з глибоким капюшоном, що ховав обличчя. Вона крокувала легко, немов ковзала над землею, і кожен її крок стикався із тишею.

— Ти пройшла через біль і темряву, — заговорив голос, низький і спокійний, — але чи готова ти прийняти своє призначення?

Я відчула, як серце забило швидше, і попри невідомість, всередині прокинувся вогонь.

— Хто ти? — спитала я, збираючись із силою.

— Я — Провідник. Твій наступний крок лежить за межами страху і сумнівів. Лише обравши свій шлях, ти зможеш подолати те, що ще приховано.

З його появою повітря наповнилося магією, а навколо загорілися мерехтливі світлячки, що ніби охороняли цей таємничий простір.

— Покажи мені шлях, — прошепотіла я.

— Він відкриється, коли ти відпустиш те, що тримає тебе у минулому.

Провідник простягнув руку, і я відчула поклик, що вів мене глибше в ліс, де сховані нові випробування — ті, що відкриють мені правду про себе і про світ, що створили мої предки.