Глава 18 - Перехід

Світ навколо почав розпливатися, мов фарби, розлиті на старому полотні. Я стояла на межі, де кожен вибір міг змінити не тільки мене, а й усе, що було до того.

Деніз притиснув мою руку до своєї, і в цьому дотику я відчула силу, що могла тримати навіть найбільшу темряву на відстані.

— Ти не сама, — прошепотів він. — Ми пройдемо це разом.

Перед нами з'явилася ще одна фігура — темна, розмита, наче тінь, що не хотіла залишати минуле.

— Це він, — сказала дівчина з білими очима. — Чоловік у масці. Той, хто стоїть між тобою і правдою.

Я відчула, як щось глибоко всередині загострюється. Цей чоловік — не просто ворог. Це частина мене, яку треба прийняти, а не відкидати.

Тоді він зняв маску. І його обличчя було знайоме, але водночас чужим.

— Ти готова зустрітися зі своїм минулим? — запитав він тихо.

Я зробила крок уперед. І з цього моменту почалася справжня подорож — крізь біль, спокуту і, можливо, спасіння.

Світ здавався іншим — ніби виграним у забуття, проте ще зовсім незнайомим. Я повільно відкрила очі, і перше, що побачила, — яскраве сонце, що лагідно обігрівало землю, де колись стояв храм, тепер перетворений на живий ліс, розцвітаючий і повний життя.

Деніз сидів поруч, обличчя його було спокійним, але в очах іскрилась непохитна рішучість.

— Ми пройшли через тінь і світло, — тихо сказав він, — тепер перед нами — новий шлях. Після відродження неможливо повернутися до старого життя.

Я торкнулася амулету, який світився теплим світлом, і відчула, як він пульсує у ритмі мого серця.

— Що далі? — спитала я, голос мій був одночасно сильним і трохи тривожним.

Деніз посміхнувся:

— Далі — відкривати правду про те, що ми втратили, і захищати те, що тепер стало нашим. Бо наша історія — не просто про магію чи ритуали. Вона про вибір, який ми зробили. І про тих, хто ще чекає на спасіння.

Поряд із нами шелестів вітер, і серед листя почувся тихий голос:

— Амеліє...

Я озирнулася і побачила тінь, що поступово набувала форми — це була вона, Жінка в білому, тепер уже справжня і жива, з очима, що світилися ніжністю і мудрістю.

— Твоє випробування не завершене, — сказала вона. — Попереду — ще більші виклики. Але тепер ти не одна.

Серце калатало сильніше, а у грудях розгорялося відчуття нової сили і відповідальності.

— Я готова, — прошепотіла я.

І світ навколо заіскрився новими барвами, що обіцяли початок нового, несподіваного шляху.

Повільно переді мною відкрилися обриси нових постатей, кожна з яких здавалася складовою великої загадки. Перша — високий чоловік із глибокими темними очима, які одночасно й притягували, й лякали. Його ім'я було Еліан, і він носив із собою тягар втраченої магії, що, як мені стало зрозуміло, була ключем до майбутніх випробувань.

Поруч з ним була молода жінка на ім'я Ліана — володарка знань про ритуали, що колись покинула цей шлях, але тепер повернулася, щоб допомогти нам пройти через темні лабіринти долі.

Їхня поява була ніби відповіддю на мій внутрішній сумнів — я не одна, і переді мною розкривається не лише новий світ, а й нові можливості для спокутування.

Я відчула, як амулет почав теплішати, наче відгукуючись на присутність цих нових союзників.

Деніз і я обмінялися поглядами, повними розуміння та прихованих планів.

— Настав час — сказав він тихо, — розкрити таємниці, що приховують наші найбільші страхи.

І я крок за кроком ступила в цей новий вимір, де тіні минулого й проміння майбутнього плелися у складний візерунок мого шляху.

Після кількох хвилин мовчання, які наче тягнулися вічність, Еліан нарешті порушив тишу:

— Амеліє, я прийшов не випадково. Моя магія колись служила темряві, але тепер я шукаю шляхи відкуплення. Те, що сталося з тобою — це не лише твоя боротьба. Це — битва за баланс між світлом і тінню, яку ми всі мусимо вести.

В його словах відчувався щирий біль і внутрішня боротьба, що розривала його душу.

Ліана тихо додала:

— Ритуали, які ми застосуємо далі, не прості. Вони відкриють двері в найглибші шари підсвідомості, де заховані спогади, страхи та правда. Але без цього шляху неможливо розірвати вузли минулого.

Я дивилася на них, розуміючи, що ці люди — мої провідники у невідоме. Але разом із тим — й випробування. Кожен із них ніс у собі свою тінь, свої демони, з якими теж боровся.

— Тоді давайте почнемо, — прошепотіла я. — Бо чекати далі означає втратити все, що ми вже здобули.

Деніз кивнув, стискаючи мою руку.

Перший ритуал почався в тіні стародавнього дерева, корені якого, здавалося, тягнулися в саму глибину землі. Ліана викладала коло зі свічок і трав, покриваючи його символами, які я не могла розпізнати, але відчувала їхню силу.

— Це коло захисту, — пояснила вона, — воно відокремить наш дух від зовнішніх впливів.

Еліан підняв руки, і повітря навколо почало коливатися, немов жива тканина часу і простору. Його голос став співом, який пронизував мене до глибини душі.

У цей момент кристал у моїй долоні заблищав яскравіше, ніж будь-коли, і я відчула, як моє тіло розчиняється між хвилями світла і тіні.

Минуле і майбутнє злилися, відкриваючи переді мною приховані двері — двері, за якими ховалися таємниці, які доводиться розкрити, якщо ми хочемо вижити.

Світ навколо мене розпливався, наче туман, і я відчувала, як душа наче піднімається над тілом. Кристал у руці випромінював тепле світло, що зливалося з голосом Еліана — мелодією, що розривала тканину часу і простору. Ліана продовжувала рухати руками, доповнюючи ритуал витонченими жестами, які викликали до життя стародавні символи.

У цей момент я побачила перед собою спогади — наче кадри старого фільму, що грали безупинно. Там були моменти дитинства, перші страхи, втрати, таємниці, які я нікому не відкривала.

— Не бійся, — голос Ліани звучав близько, але ніжно, — щоб іти далі, треба прийняти все, що є всередині тебе — світло і темряву.